День V

Там где ты и я, там где горизон
                                                                      Там где до темна не будет слышно слов
                                                           Там где нету денег, телефонов и шума района
                                                                                     Мы вдвоем построим свой дом
                                                                                                              Ярмак «Ты и я»

Голова жахливо болить. Не можу розкрити повіки,вони наче налиті свинцем. Що вчора трапилось? Майже нічого не пам’ятаю…Згадую лиш, як вчора сварилась з батьком і…раптом я начебто полетіла. Ледь відривши очі я почала розглядати кімнату. Все було у спокійних, ніжних тонах. У вікно світило вечірнє сонце. Виходить я цілий день була без свідомості? До кімнати ввійшла медсестра,але коли побачила,що я опритомніла,то зразу вибігла,скоріш за все гукати лікаря. Маленькими шматочками в моїй пам’яті починають з’являтись деякі моменти. До кімнати увійшов лікар. У нього приємна зовнішність,і на вигляд йому не більше двадцяти п’яти. За звичкою глянула йому в очі. Вони в нього темно-сині, з ледь зеленуватим відблиском. Ніколи таких раніше не бачила. Вони ніби притягують тебе. В них можна потонути. Через щілину дверей бачу, як стоїть моя мама і плаче. Батька не видно.
 - Доброго вечора. Мене звати Меншиков Андрій Андрійович.Як ви себе почуваєте? – запитав той, в нього виявився приємний ніжний голос, який ніби зачаровує.
- Більш-менш, але голова жахливо болить. Скільки годин я була непритомна?
- Ви не приходили до тями більше, як два дні. Спершу ви день були в реанімації, а коли ваш стан став стабільний, ми перевели вас у цю палату. На вашому тілі не значні гематоми. Був розбитий лоб, який ми зашили. Ми всі здивовані, як ви нічого не зламали падавши, адже наскільки нам сказали висота там була чи маленька. Ще у Вас не великий струс мозку. А зараз, вибачте, маю йти, ваші рідні вже два дні чекають коли можна буде зайти до вас. До речі, через тиждень вас випишуть, всі речі які у вас були лежать у вашій тумбочці коло ліжка, і намагайтесь дня три ще мало рухатись. До зустрічі. – відказав він і війшов з палати, і за ним зразу ж забігла мама, за нею повільною ходою зайшов батько.
 - Донечко, як ти себе почуваєш? – мені тяжко дивитися на мамине заплакане обличчя, раніше вона завжди була стриманою і мало проявляла такі емоції, як плач чи роздратування, гнів чи ненависть, вона завжди випромінювала тепло і ласку, хоч я і прожила з нею мало часу, але бачила лише ці риси.
 - Зі мною все гаразд, мамусь. Прошу витри сльози, я не можу дивитися  на твоє заплакане обличчя. Хто ж винен, що я така необережна, - відповіла я, і злісно подивилась на батька. Нехай думає, що я сама впала, так буде краще для всіх.
 - Гаразд. Що тобі купити? Можливо хочеш банана чи мандарина? Чи можливо гранат, ти ж так його любиш? Лікар же казав, що твої речі лежать в тумбочці?
 - Якщо тобі не буде важко купи мені гранат і банани. І ще нову ручку, а то моя закінчилась. Можеш підійти до мене, мені потрібно дещо сказати тобі, - після цих слів батько став нашорошувати вуха, мабуть думав що я розповім мамі, підійшовши до мене мама нахилилась до мене, я легенько при піднялась і поцілувала в щічку, -дякую, що ти є в мене,- в наш час мало хто з підлітків, каже таке своїм батькам, адже на їхню думку батьки нічого не розуміють, перешкоджають їм, багато чого не дозволяють, а вони ж лиш хочуть захистити нас. Навіть якщо нам буде  і двадцять чи тридцять років, мама завжди буде за нас переживати. Адже ми це все що в неї є. І хоч в моєму житі її було мало, але деколи вона знаходила час для мене, і для мене багато що значить.
  Після того як батьки пішли, я вирішила зателефонувати Віці, адже я вже давно до неї не телефонувала, ще скаже, що я забула її, і образиться. Швидко набравши її номер я приклала слухавку до вуха, стала чекати коли вона піддійте до телефона. Не пройшла і кілька гудків, як я чую веселий сміх подруги.
 - Привіт, Адель! Як ти? Чому не телефонувала мені? Я вже думала, що ти десь пропала. – заговорила швидко та.
 - Привіт, люба. Вибач просто були справи. Ну і ще я лежу в лікарні, ти лиш не пере…- не давши мені договорити Віка вимкнула телефон, от даю 100%що за хвилин десять вона увірветься в мою палату.
  Як я і казала, та коза, увірвалась до моєї палати, менш як за десять хвилин. І стояла шокована побачивши мене. Сказати чесно вигляд я мала не найкращий, майже вся в синцях, в моїх каштанових волоссях гніздо, ніби там робили собі кубельце горобці або ще якась птиця. Вона вмить почала допит, як справжній детектив, завжди казала, що їй потрібно йти на нього. В неї шикарно виходить кого- небудь допитувати, або когось в чомусь переконувати. Ця дівчина і не таке може, але повернемось до того як вона мене розпитує.
 - Розказуй, що сталось? Чому ти вся в синцях? На тобі живого місця немає, тебе хтось побив чи що? Не мовчи!
 - А хіба ти даєш мені слово сказати? Я ж не можу і слова вткнути. Слухай, я тобі розповів. Але ти пообіцяй, що нікому не розкажеш. Якщо коротко, то це зробив мій батько. Ми з ним посварились, я пішла, а він догнав мене біля сходів і схопив за руку, я стала пручатись, і вихвативши руку зачепилась і впала зі сходів. Далі я лиш пам’ятаю, як летіла по сходам, а оговталась вже тут. Ось такі то справи. І він ще мав хоробрість стояти тут разом з мамою і дивитися мені в очі ніби нічого не бувало.
 - Ого, - на все що спромоглась Віка, - жах. Він же ж міг тебе зловити. Чому не зловив? Йому що начхати на тебе? Я не розумію. В ж були чудовою сім’єю, що ж сталось?
 - Сама не знаю. Хоча ми лиш на вигляд були сім’єю, а нею ми вже давно не існуємо. Я не могла тобі раніше розповісти, думала все налагодиться. Але як бачиш, все стало лиш гірше. – я хотіла протягнути їй руку, але все тіло почало нити, і я лиш тихо застогнала.
 До палати увійшла медсестра і попрохала Віку вийти, тому що мені потрібен відпочинок. Швидко попрощавшись вона вийшла, за нею вийшла медсестра наказавши мені лягти спати.  Так як я більш-менш виспалась, то лежала і роздумувала, адже мені було про що думати. Наприклад, що буде далі, батько ж піде від нас, і мені скоро вісімнадцять, тому він не захоче забезпечувати мене. Мамі потрібно буде йти на роботу, можливо і я піду, офіціанткою в кафе або ресторан. На душі чомусь так пусто, ніяк не можу пояснити це. Ніби чогось не вистачає або когось. От би прийшов Марк, мені з ним так добре, біля нього я забуваю про всі свої проблеми. Можливо відправити йому повідомлення? Де ж мій телефон? А-а-а… лікар казав, що все моє в тумбочці, мабуть там і телефон. Перекинувшись на лівий бік, відкрила тумбочку і стала шукати.  В тумбочці лежали всі мої речі з рюкзака, який був тоді на мені. Взявши телефон, який лежав на тумбочці біля ліжка, я швидко надрукувала йому повідомлення, і чекала поки він мені відповість. Довго чекати мені не довелось. Він відповів, що скоро буде, і щоб я нікуди не йшла, от же ж жартівник, куди ж то я піду, коли мене із палати не випускають. В роздумах я трішки задрімала, прокинулася лиш від шуму за дверима.
 - Кажу ж вам я її хлопець, впустіть. Мені потрібно її бачити. Я і так не знав, де вона була ці дні, переживав. А зараз хоче щоб у вашій лікарні прибавилось на ще одного пацієнта? – кричав на весь коридор чийсь знайомий голос, з просоння я не могла зрозуміти кому він належить.
 - Я Вам ще раз пояснюю, вона відпочиває і час для відвідувань закінчився ще години дві тому. Тому попрошу Вас піти звідси, і не порушувати тишину в приміщені. Все зрозуміло? – відповіла медсестра, наскільки я зрозуміла.
 - Ви, що ніколи не були молодими? Хіба не розумієте, як цьому хлопцеві хочеться побачити свою дівчину. Давайте ж будемо людьми, тим більше ми можемо домовитися. – сказав ще якийсь чоловічий голос.
 - Хм…якщо каже домовитись. Що ж, молодий хлопче, у Вас рівно година на побачення. Щоб у вісім годин я тут нікого не бачила. Вам зрозуміло?
 - Звичайно, Анно Семенівно. Тепер ходімо домовлятись, де можна у Вас побути наодинці? – відповів чоловік, і медсестра пішла в бік виходу, а за нею покрокував і він.
   Через пару секунд у мою палату увірвався Марк. Волосся розкуйовджене, під очима синці і мішки. Можна подумати, що він тиждень не спав. Хоча я його не бачила три чи чотири дні. Сорочка пом’ята і верхні ґудзики розщібнені, так що видно кубики преса. Ви не подумайте, я не роздивляюсь його, просто дуже кидається в око. Хлопець підбіг до мого ліжка і взяв мене за руку, почав розглядати мене з ніг до голови.
 - Що з тобою сталося? Чому ти в лікарні? – все як завжди починалось з розпитувань, банально. Це вже втретє за цей день, сказати чесно трішки набридло.
 - Зі мною все добре. Просто впала зі сходів, точніше мені допомогли це зробити.- з відразою на обличчі відповіла я.
 - Хто? Скажи мені. Хто це зробив?! – вже кричав Марк.
 - Батько, -відповіла я ледь чутним голосом.
 - Як він посмів це зробити? Адже ти його рідна донька. Кровинка. Я нічого не розумію.  Коли ти написала мені те повідомлення, я так занервував. Зразу ж сказав  Володимиру, що їду до тебе. Він же ж і допоміг дібратися до тебе, бо медсестра не пускала, казала типу не можна , це порушення правил. Хоча ми знаємо як з такими можна домовитись.
 - Так. Його дочка, але це нічого не міняє. Адже із самого дитинства він мене ненавидить. Скільки пам’ятаю він завжди ставився до мене з прохолодою. Ніколи не казав, що любить мене. Але я все терпіла, адже думала, що якоюсь частинкою свого черствого серця він мене любить, як же я помилялась. Бачити його не можу, він сьогодні був тут, зробив таке обличчя ніби переживає за мене, хоча по-правді йому начхати. Краще б я жила із бабусею і дідусем, там я була по-справжньому щаслива. – на моїх очах з’явилися сльози, як же я давно не плакала. Завжди приховувала їх, адже думала, що це моя слабкість, а виходить зовсім інше.
  Помітивши сльози в мене на щоках, Марк витер їх тильною стороною долоні. Щойно він торкнувся до мене, як по шкірі пройшовся заряд току. Такого раніше не було, коли до мене торкались хлопці. Дивно. Невже я до нього щось відчуваю, цього не можу бути. Ми лиш знайомі декілька тижнів. Хоча… кохання не вибирає коли приходити. Адже це щось непоясниме, щось ефемерне, те що не можуть пояснити найкращі професори в світі. Піднявши на нього свої чорні, як безодня очі, я подивилась у його смарагдові, які світились турботою і коханням.         На моєму обличчі з’явилась посмішка, щира, яку ніхто до цього не бачив, крім бабусі і дідуся, але це було давно. З Марком я ніби повертаюся до того життя, яким жила раніше, мабуть мама була права, мені не потрібно товаришувати з Вікою, вона погано впливає на мене, адже я не була раніше такою. Я захоплювалася музико, так ніби крім неї нічого не було, а зараз я ходжу на дискотеки, на яких більшість людей взагалі не знаю. Я стала зовсім іншою. Не тією Аделіною, якою була раніше. Прислонившись до нього ближче я схопила його за шию і ніжно поцілувала, цей поцілунок був не такий, як із іншими хлопцями, в ньому відчувалась вся підтримка, яку парубок міг передати. Я вдячна Богові, що дав можливість познайомитись з ним. Боже…про що я думаю. Відсторонившись від нього, я поглянула на хлопця крізь свої довгі вії з якою незрозумілою сором’язливістю, яку ніколи не відчувала перед юнаками. Марк легенько посміхнувся, він мабуть не очікував цього від мене.
 - Ти мабуть думаєш, я сильно вдарилась головою? Що полізла цілуватись до тебе? Хоча цього відкидати не можна, - відказала ж я сама на своє запитання, і засміялась як мала дитина. Марк не стримався і засміявся разом зі мною. Це було дуже весело, побільше б таких моментів.
- Знаєш, я радий, що зустрів тебе тоді. З тобою моє життя наповнюється барвами, які ніхто не міг розбавити ще яскравіше, ніж це робиш ти. – він дивився мені в очі, і казав від щирого серця. Марк подивився на годинник, який був на його руці. – Вибач, але я вже маю йти. Лягай спати,  а завтра коли ти вже прокинешся, я буду поруч. – він поцілував мене в щічку, тоді встав і пішов до дверей, тихо їх закривши.
  На годиннику пів на дев’яту, перед тим як прийшов Марк, я трішки спала, тому зараз взявши в руки телефон, сіла читати книгу, яку давно не можу закінчити читати. Книги я почала читати у віці дев’яти чи десяти років. Першою моєю прочитаною книгою була «Пригоди в Лісовій школі» Всеволода Нестайка, самі після цього я не могла відірватися від книг, я завжди шукала книги, які запам’ятаються мені. В будинку бабусі й дідуся в мене була свою маленька бібліотека, а от вдома батьків була відведена ціла кімната, там я прочитала вже половину книг, але тих яких не було, а мені хотілося їх прочитати, я читала їх з інтернету. Бувало таке, що я входила в «книжковий запій», читала без зупинку декілька днів, не виходила з кімнати, мало їла, не спала. Тоді мама переживала за мене, але згодом звиклася до цього. Коли я пішла в старші класи, я перестала багато читати, одну книгу я могла читати місяць, хоч до того могла прочитати її за день два. Глянувши на годинник, помітила що зачиталась, тому вирішила лягти спати і чекати свого «співочого принца».