Щоденник Аделіни

День VІ

Я і ти, дві дороги безкрайні,
                                                                                                      Знаєш все як завжди,
                                                                                                        Тільки сльози і пил,
                                                                                            І велике безкриле кохання,
                                                                                Подивись як тобі до останку йти,
                                                                                                    Хоч на мить озирнись,
                                                                                                               І мене віднайди,
                                                                                         Я благаю не йди до світанку.

                                                                                                 ILLARIA - Не відпускай

 

В кімнаті щось шурхотіло, і це визволило мене із напівдрімоти. Відкривши очі, я помітила медсестру яка відключала мене від якихось приборів, у вікно прибирались, через жалюзі, промінчики сонця. День передвіщував бути чудовим, хоча зараз лише ранок, і до вечора все може зіпсуватись. Відключивши прибори, медсестра пішла відповівши, що зараз принесуть сніданок. Тим часом я вирішила дістати телефон і занотувати для щоденника, а тоді перепишу це в блокнот.
   «Привіт, Щоденнику! Я зараз лежу в лікарні. Не питай чому… Це довга і сумна історія, після якої я не зможу вибачити одну рідну і таку далеку мені людину. Знаєш, вчора до мене приходила Віка. Ми ніколи ще з нею так не розмовляли, як вчора. Я ніби вилила їй ту свою тривогу яка накопичилась на мене за ці дні. Але поговорити нам довго не дали, її за декілька хвилин випхала медсестра. Але на цьому мої відвідувачі не закінчились. Після того як Віка пішла, я почала сумувати і не придумавши нічого розумного, відправила повідомлення Марку, якому повідомила що лежу в лікарні. І знаєш, він довго не барився, миттю приїхав, ще й влаштував «бійку» між паном Володимиром і медсестрою, яка в той день чергувала. Через декілька секунд після цієї «бійки» до мене в палату влетів Марк. Весь збудоражений і знервований. Він так ніжно взяв мене за руку, що по шкірі пробіглися комашки. Хлопець почав в мене розпитувати, і я йому розказала все як на духу, але коли загадала дідуся і бабусю…заплакала. Юнак помітивши мої сльози, витер їх. Боже, Щоденнику здається я закохалась, по-справжньому, від його погляду в мене в середині відбувається таке, ніби шлунок із нирками танцюють хіп-хоп, а печінка із серцем вальс із елементами танго. А знаєш, що ще? Після його дотику я накинулась на нього і поцілувала, Господи, мабуть, в той момент я була як навіжена. Коли ми злились в поцілунку, повз нас пронеслося торнадо. Все затихло. Навіть лампи, які не давали мені нормально виспатись. Після цього він сказав, що був радий мене зустріти, а тоді  пішов. Зараз я з нетерпінням чекаю наступної зустрічі. Доки я це писала мені принесли сніданок, тому візьмуся  я за їжу, так зголодніла, жах.»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше