Щоденник порцелянової ляльки

Глава II Око (частина 1)

Агентство являло собою маленький двоповерховий будинок із сірої цегли та перекошеним дахом. Стиснутий між двома масивними будівлями, без жодної вивіски або знака, він здавався геть неприглядним та вбогим. Після війни для ляльок були організовані спеціальні центри, які допомагали їм знайти роботу та житло. Деякі агентства пропонували значно кращі умови, ніж Біргер, але і вартість їх послуг була вища, а черги довші. До того ж, плани Лісбет відрізнялися від планів більшості ляльок, тому скромність агентства ніскільки її не турбувала.

Біргер не збрехав, і Лісбет справді отримала крихітну кімнатку на другому поверсі. Маленьке ліжко було втиснуте між високою дерев'яною шафою і обдряпаним підвіконням, на якому стояв потрісканий горщик із сухою рослинністю. Здається, це була м'ята. Крізь відчинене вікно тягнувся білий блискучий промінь місячного світла, а з нічних вулиць лунали весела музика та гучні голоси. Розпиваючи солодкий ель у шинках, люди голосно розспівували пісні, святкуючи завершення війни.

Загорнувшись у ковдру та підігнувши ноги, Лісбет тулилася на маленькому ліжку. Схиливши голову на бік, вона мовчки розглядала павутиння тріщин на білій стелі. Ляльки не мають такої гострої потреби у сні, як люди. Під час воєнних походів, її загін міг тижнями просто йти вперед, не зупиняючись ані на перепочинок, ані на техогляд. Але коли вона заплющувала очі та входила у режим сну, процес роботи механізмів уповільнювався, енергії витрачалось менше, а голоси навколо вщухали. І вона бачила сни. Не мусила, але бачила.

Лісбет підвелася з ліжка, і поправила нічну сорочку. Все, що в неї залишилось після війни ‒ старий шкіряний саквояж. Там вона зберігала найцінніші свої речі: згорток із кресленням, потерті книги у м'якій обкладинці та декілька пожовклих фотокарток. Її воєнну форму забрали, натомість їй видали темно-зелену вовняну сукню, із багряними плямами на спині, та довге брунатне пальто із латками. Замість солдатських чобіт ‒ пара обшарпаних туфель на невеликому каблуці, неначе всі ці роки вони жила як міщанка, а не воювала на фронті. Пару шкіряних рукавичок вона знайшла на вулиці, коло смітника, і вирішила залишити собі. Нічну сорочку їй люб'язно надав Біргер. Лісбет мовчки прийняла «подарунок», не питаючи, звідки у Біргера взагалі знайшлася жіноча нічна сорочка, враховуючи той факт, що жив він сам.

Впершись ліктем на підвіконня, Лісбет відчинила вікно. Порив свіжого вітру увірвався в кімнату, і вона примружила очі, вдаючи, що може відчувати його дотики на своїй шкірі.

Трохи постоявши перед вікном, Лісбет повернулася в ліжко. «Так набагато краще» ‒ подумала вона, вводячи себе в режим сну.

***

Ступаючи по старих дерев'яних сходах, вона спустилась вниз. За вікном вже світило сонце і вирувало життя: по вулиці проносились кеби та візки, люди, розштовхуючи один одного, поспішали на роботу, а діти до школи. Кожен крок Лісбет знаменувався неприємним скрипом сходів, але на щастя, тривало це недовго.

Біргер вже був внизу, сидів за своїм величезним лакованим столом, неначе відучора так і не вставав з-за нього. Навіть при ранковому світлі контра більше нагадувала крамницю непотребу, ніж серйозне агентство. Нічого в ній не змінилося. Нічого, за винятком чоловіка. Він стояв навпроти Біргера, схрестивши руки і насупивши брови. Виглядав він мав явно невдоволений. Та що там, вони обидва виглядали украй невдоволеними.

‒ Як?! Як, я тебе питаю! ‒ волав Біргер на всю горлянку. ‒ Як це взагалі могло трапитися?

Чоловік, що стояв навпроти нього, лише знизив плечима:

‒ Вочевидь, не зійшлись характерами.

Здавалося, вони зовсім не помітили появи Лісбет, або просто не надали їй ніякого значення. Переминаючись з ноги на ногу, вона стояла в кутку, стискаю в одній руці саквояж, а в інший нічну сорочку, видану їй напередодні. Вхідні двері були відчинені навстіж, і до кімнати пробивався яскраве сонячне світло та гул вуличної метушні. Лісбет, не бажаючи влазити в конфлікт, зосередилася на тому шматочку дороги, який було видно з-за дверей.

‒ Вона була жінкою ангельського характеру! ‒ кричав Біргер, розмахуючи руками. ‒ Спокійна, мила, та ще і свою справу знала! Це ти її довів! Ти вижив її звідси!

‒ Якби їй дійсно тут подобалось...

‒ Ти хоч уявляєш собі, як складно зараз знайти вправного майстра?! Лялькарі і так розбігаються в більш престижні кампанії, і тут я дізнаюся...

Біргер почав задихатися від гніву, і судорожно ковтаючи повітря, озирнувся навколо. Очі його зупинилися на фігурі Лісбет.

‒ Люба, ‒ видихнув він, сплеснувши руками. ‒ Ви вже прокинулися!

Біргер встав з-за столу і вийшов назустріч Лісбет.

‒ Прошу вас, пройдіть сюди, ‒ він вивів Лісбет на середину кімнати, поплескуючи її по плечу. ‒ Ах, сорочка, ‒промовив він, побачивши в руках Лісбет білу тканину, ‒ Можете залишити її собі, люба. До речі, це ‒ містер Торн, ‒ Біргер кивнув у бік чоловіка, на якого кричав ще декілька секунд тому.

Чоловік уважно поглянув на Лісбет. Він був високий, з широкими плечима та неохайними темним волоссям, що діставало йому до самого підборіддя. Його навіть можна було б назвати вродливим, якби не байдужий погляд в темних очах та вкрай змарніле втомлене обличчя. На ньому був довгий потертий плащ і громіздкі шкіряні черевики. Примружившись, Торн уважно подивився на Лісбет.

‒ Як, кажеш, її звуть? ‒ спитав він, почесавши щетинисте підборіддя.

‒ Цю чарівну ляльку звуть міс Лісбет. З учорашнього дня, вона значитися в списку наших підопічних, ‒ гордо сказав Біргер.

‒ Ти про той список з нещасних чотирьох? ‒ хмикнув Торн.

‒ Тепер уже п'ятьох! ‒ голос Біргера знову став підвищуватися. ‒ Але я все одно не женуся за цифрами!

‒ Це вже точно.

Краєм ока Лісбет помітила, як Біргер стиснув щелепу. Щоки його почервоніли, а на лобі проступила вена.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше