Глава Ⅷ Вуста (частина 2)

Обережно розправляючи складки на одежі, Лісбет розвісила сушитися стару сорочку Торна та свою забруднену сукню. Тканина, що колись була кольору ясного синього неба зараз перетворилася на сірий небосхил, замарений темними плямами бруду. Лісбет важко позіхнула та натягнула на себе тонку білу сорочку, після чого накинула на плечі одну із теплих ворсяних шалей, що їй подарувала Ліліан. Смарагдова шаль була розшита золотими і срібними нитками, які переливалися блискучим світлом у м'якому полум'ї свічок. Лісбет розпустила неслухняне руде волосся, та провела рукою по довгих вогких від дощу кучерях. Погляд її зелених очей швидкою тінню майнув по розмитому відображенню у замиленому дзеркалі. Зараз вона була так не схожа на себе. Здавалося, по той бік дзеркала на неї дивиться зовсім інша істота. Дівчина, з мідно-червоними в'юнким волоссям, довгою білою сорочкою до підлоги і цією безглуздою зеленою шаллю. Що вона взагалі робить? Так відчайдушно намагається зібрати воєдино уламки минулого, і заради чого? Якою ціною? Лісбет зітхнула, і струснувши головою вийшла з ванної.

- Ти вже закінчила, - пролунав голос господині.

На вогні грівся чавунний чайник, столі стояла дерев'яна миска з сухарями.

- Якраз вчасно, - жінка сиділа за столом, і замішувала якісь трави.

До вух Лісбет долинув тихий скрип, але вона не могла зрозуміти, звідки він йде.

- Іди, поміняй своєму другові пов'язку, і повертайся сюди.

Лісбет слухняно кивнула, і попрямувала у бік коридору, але раптом зупинилася, і повернулася до жінки:

- Можу я дізнатися ваше ім'я?

Жінка уважно подивилася на неї, і після невеликої паузи вимовила:

- Марта.

- Дуже приємно, Марта. Мене звуть Лісбет.

- Ти запрограмована завжди бути такою милою, Лісбет?

Лісбет знизала плечима:

- Бувають програми набагато гірші за мою, - сказала вона, і попрямувала далі, по коридору.

- Це, які ж? - крикнула їй навздогін Марта.

Лісбет зупинилася, і, обернувшись через плече, промовила:

- До жаху доброзичливі.

І вперше з моменту їх зустрічі, тонкі губи Марти розтягнулися в усмішці.

***

Торн лежав на ліжку, вкритий тонкою ковдрою, чоло його прикривала мокра пов'язка. На стільці були розкидані баночки з ліками, якісь трави, залізні ложки, на яких поблискували зелені тягучі краплі залишків ліків, стакан із мутною водою та кілька затертих бинтів, які Марта, напевно, не діставала вже декілька років. З каміна доносився тихий тріск дров, а за вікном вирувала гроза.

Лісбет обережно зняла пов'язку з голови Торна, і змочила в тазику з водою. Так само дбайливо вона піднесла її назад до його чола, але раптом його рука міцно схопила її за зап'ястя і від несподіванки Лісбет мало не впустила пов'язку.

- Хто ви? - хрипко запитав Торн, піднявшись на ліктях, і розгублено вдивляючись в її обличчя.

Він сильно зблід, під очима вирували темні круги, на лобі блищали краплі липкого поту, а очі покривала пелена хвороби. Було цілком зрозуміло, що Торн марить, і Лісбет важко було змиритися з думкою, що єдине, чим вона може йому допомогти, це прикласти холодну ганчірку до чола.

- Де ми знаходимося? Як я сюди потрапив?

Продовжував сипати питаннями Торн, поки Лісбет обережно вивільняла зап'ясті від його хватки.

- То вони все ж таки нас схопили...

Лісбет вивільнила руку.

- Все добре, ми в безпеці, - запевнила вона, укладаючи Торна назад в ліжко. - Мене звуть Лісбет.

Приловчившись, вона спробувала повернути пов'язку на місце, але Торн ухилився від її випаду, і, намагаючись зазирнути їй у вічі, вимогливо вимовив:

- Де Джим?

- Це твій друг?

- Так, він був зі мною, коли ...

Торн недоговорив. Брови його насупились і він рвучко схопився за голову. Схоже, Торна мучила жахлива болісна мігрень.

- Тобі краще лягти, - наполягала Лісбет.

- Я нічого не розумію ... – пробурмотів Торн, і голос його був сповнений відчаю.

- Все нормально, - так само тихо і лагідно відповіла Лісбет, - Все добре. Просто постарайся заснути...

Торн втомлено прикрив очі, і Лісбет, нарешті, змогла покласти пов'язку йому на лоба.

- А ти що, - пробурмотів Торн, не в силах подолати сон, - Щось на зразок нової медсестри?

Лісбет позіхнула:

- Схоже що так.

- Добре, - він ледь посміхнувся, - Це добре ... Ще одна жива людина, серед купи мертвих ляльок...

І він провалився в сон. Лісбет мовчки дивилася на нього ще декілька секунд, а потім тихо встала, і, намагаючись не видавати зайвий звуків, вийшла з кімнати.

***

Чайник закипів, і Марта зняла його з вогню. Кинувши в кружку кілька гілочок сушених трав, вона спідлоба глянула на Лісбет:

- А ти будеш? Чи немає потреби?

- Мушу відмовитися, але дякую за пропозицію.

Марта хмикнула, і наливши в чашку окріп, взяла із потертої миски сухар з родзинками, та пошкандибала до столу, за яким уже сиділа Лісбет.

Якби цей дім був картиною, то можна було б сміливо сказати, що художник жорстоко зекономив на фарбах та фантазії.

- У твого друга лихоманка, - пояснила вона, сідаючи за стіл, прямо навпроти Лісбет, - Швидше за все це через застуду, але може і жук який вкусив, ви ж, все-таки, через ліс їхали.

- Йому ще довго буде погано?

- Завтра вже буде при тямі, - махнула рукою Марта, - Декілька днів буде слабкість, але в цілому, нічого серйозного.

- Добре.

Лісбет закуталась в шаль та поглянула у вікно. Їй здалося, що гроза потроху заспокоювалася.

- Так ви, значить, на війні познайомилися? - перервала мовчання Марта.

Лісбет повернулася до співрозмовниці:

- Ні, - вона похитала головою. - Я навіть не знала, що він був на війні.

- Ось як, - протягнула Марта, сьорбнув чаю. - Ну а я з чоловіком на війні познайомилася.