Глава Ⅸ Голос (частина 2)

- Так ви воювали на передовій? 

Схрестивши руки, Лісбет недовірливо дивилася на юнака. Уперше в житті вона бачила живого солдата із плоті та крові, який, якщо вірити його словам, чесно воював на передовій. За часів війни ляльки були, свого роду, «гарматним м’ясом» - саме вони приймали участь у найзапекліших боях та приймали на себе основний удар. Звісно, серед людей інколи знаходилися добровольці, що були готові були стояти у перших рядах, але таких сміливців по пальцях можна було перерахувати. Та й гинули такі солдати надто швидко, все ж таки, їх кістки надто легко ламалися під ударами заліза, і навіть сміливість духу не могла завадити цій жорстокій несправедливості. Саме тому Лісбет із такою недовірою поставилася до слів свого співрозмовника.

- Так, все вірно, - відповів Трістан. - Як тільки армії почали приймати людей,  я одразу ж пішов добровольцем.

- Ось воно як… - задумливо відповіла Лісбет та повернула голову, вдивляючись в чорноту гострих скель.

Другий повітряний корабель заховався за хмарами сірого туману і зараз вона могла тільки бачити його розмиті обриси.

- Вам не подобається про це говорити, - неголосно зауважив Трістан.

- Що? – Лісбет розгублено обернулася до нього.

- У цьому нема нічого поганого, - легко продовжив Трістан. – Я знав багато ляльок, які були раді залишити минули позаду та більше ніколи не згадувати про жахи війни.

Лісбет гірко всміхнулася.

- Якби ж то насправді був спосіб, щоб забути про все це…

- А якщо такий спосіб дійсно є?

Лісбет здивовано поглянула на Трістана, обличчя його було вкрай серйозним. Юнак нахилився вперед, так близько, що Лісбет могла розгледіти золоті вкраплення у смарагдовій райдужці його очей.

- Що як я скажу вам, - ледь чутно промовив Трістан, і Лісбет відчула як її пальці впилися у дерев’яні перила. Вона машинально відхилилася назад, але його обличчя все ще було надто близько. – Що існує спосіб забути про все це?

Між ними запала тиша. Лісбет була готова заприсягтися, що навіть гул натовпу та завивання вітру миттю зникли, залишаючи їх у холодному мовчанні. Стиснувши зуби, вона мовчки дивилася на Трістана. Її охопило відчуття глибокої безпорадності. В останній раз вона відчувала щось схоже колись давно війні, коли під час однієї сутички ворожий солдат прижав її до землі та мало не пробив їй черепа. Зараз вона ясно згадала те зрадливе відчуття, наче тварина, яку наздогнав хижак.

Забути про все? Що він таке верзе? Як вона взагалі може…

Лісбет відкрила рота, щоб осипати Трістана лайкою, присоромити його те, що насмілився морочити їй голову такими дурницями, аж раптом, дирижабль різко  похитнувся, і, втративши рівновагу, вона впала на підлогу. Трістан теж не зміг утриматися на ногах.

- З вами все гаразд?  - стурбовано запитав він, піднімаючись з підлоги і подаючи Лісбет руку.

- Так, - сухо відповіла вона, проігнорувавши простягнути їй руку.

Вставши на ноги, Лісбет розправила спідницю своєї сукні та стурбовано озирнулася.

- Що це було?  - насупивши брови пробурмотіла вона.  - Ми на щось налетіли?

Вона повернулася до Трістана, очікуючи на відповідь, але замість слів, юнак рвучко відштовхнув її в бік, і до вух Лісбет долинув гострий металевий звук. Вона одразу його впізнала. Так звучать леза двох схрещених мечей.

- Це пірати!  - прокричав Трістан, утримуючи удар меча людини в масці.  - Їм потрібні ляльки!  Швидше, біжіть, і сховайтеся в надійному місці!

Палубу охопила хвиля гучних криків та метушні. Знову звук схрещених мечів. Пірат явно не збирався відступати.

- Але ... - Лісбет хотіла заперечити, однак Трістан перервав її.

- Ніяких «але»!  Біжіть, швидше!  - Трістан відбив іще один удар. - Було приємно з вами поговорити! 

Лише на долю секунди Трістан дозволив собі відвернутися від супротивника і широко усміхнувся Лісбет. І знову вона була змушена визнати, що вроди йому не займати.

Кинувши прощальний погляд на Трістана, Лісбет кинулася бігти. Знайти безпечне місце. Може, каюта капітана? Або відсік для багажу?

Розштовхуючи людей, вона пробивалася вздовж палуби. Спалах. Сіре нічне небо загорілося червоними іскрами. Вони стріляють із гармат.

Лісбет вже бачила двері до багажного відсіку. Але навіщо? Навіщо піратам знадобилися ляльки?

Постріли револьверів золотими спалахами висвітлювали палубу. Гучні голоси та біганина не давали зосередитися. Це ж треба, вона вже встигла відвикнути від цього…  

Лісбет вперто продовжувала свій шлях у напрямку багажних відсіків, аж раптом, щось велике збило Лісбет з ніг.

- Міллі?

Лісбет миттю схопилася на ноги, підіймаючи подругу за собою.

- Лісбет, - Міллі вчепилася в неї обома руками. - Що відбувається, Лісбет? – ще нещодавно гарненьке кругле обличчя зараз було скошене від паніки та страху. - Навіщо ми потрібні піратам?

- Я... я не знаю, Міллі, я...

Гучний удар, а потім протяжний скрип дерев’яних дошок. Прямо поруч із ними, на палубу, приземлився іще один пірат. Лісбет машинально ступила вперед, закриваючи собою Міллі. У багряних спалахах гармат вона нарешті змогла краще роздивитися загадкову постать пірата. Усі вони були схожі між собою: обличчя ховалися за величезними масками, що були витесані із дерева, чи сплавлені із різних шматків заліза. Розгнівана гримаса, у яку вигнулися жорсткі обриси маски, бура розфарбована у білі та червоні кольори. У приглушеному золотистому світлі виблискували іржаві ікла. Не зважаючи на те, що він тільки-но звалився з неба, пірат упевнено тримався на ногах та стискав у руках величезну загострену шаблю.

Лише на секунду Лісбет перехопило подих від такої лячної постаті, але вже в наступну мить вона підхопила із підлоги револьвер і націлила його прямо на пірата.  Їй не звикати вихоплювати зброю з рук небіжчика. Завмерши як вкопаний, пірат дивився прямо на неї.