Глава III Маска (частина 3)

Вони розійшлися спати вже за північ. Ямамото і Тамагіку в один бік, Торн ‒ в інший. Все місто поринуло у сон, і тільки цвіркуни тихо співали в світлі зірок і місяця, приховуючи за пеленою своєї музики таємниці ночі.

***

Лісбет прокинулася від гучного крику. На світанку небо було червоним, як наливне яблуко, з золотими прожилками перших променів сонця і вкрапленнями помаранчевих хмар. Крик був гучний, пронизливий і несамовитий. Він був схожий більше на протяжні завивання, ніж схлипи.

Лісбет вийшла в коридор, і пішла туди, звідки виходив звук. Повернувши за ріг, вона налетіла на Котойо. Служниця стояла, притиснувши долоню до рота, неначе стримуючи крик. Погляд її широко розкритих і переляканих очей був спрямований на пана Ямамото. Він сидів на підлозі, зігнувшись у три погибелі, і притискав до себе тіло Тамагіку. Руки її були розкинуті в різні боки, по ним стікали краплі тягучого чорного масла, схожого на темну кров. Очі Тамагіку були широко розкриті, і мляво дивилися в стелю. Все її тіло, вся її бліда шкіра були забруднені чорним маслом. Зігнувшись над Тамагіку, тремтячими руками Ямамото притискав її до себе.

‒ Що тут трапилося?

З величезними мішками під очима і розпатланим волоссям у коридорі з'явився Торн. Він розсіяно озирався на всі боки, намагаючись зрозуміти, звідки ж лунає крик.

Лісбет легенько штовхнула його, і обережно кивнула на пана Ямамото, який зігнувся на підлозі. Обличчя Торна витягнулося, і він хрипло прошепотів:

‒ От чорт...

Так вони і стояли в коридорі, боячись поворухнутися, поки Ямамото сдавлено не прошепотів:

‒ Ідіть. Збирайте свої речі, і йдіть. Я розповів вам все, що знаю, а ви забирайтеся геть з мого міста!

Лісбет зам'ялася на секунду, але вже в наступну мить вона йшла по коридору, готова відправлятися до наступного міста.

***

Вони з Торном спускалися по широких сходах, прямо на подвір'я. Котойо люб'язно вказала їм на головний вихід, щоб Лісбет і Торну не довелося знову блукати у підземних тунелях.

‒ Що ж там сталося? ‒ тихо запитала Лісбет, ступаючи по мармурових сходах.

‒ Не знаю, - знизив плечима Торн. ‒ Я взагалі з вчорашньої ночі мало що пам'ятаю. У старого випивка що треба, пам'ять начисто відбиває!

Вони вийшли на подвір'я, і ​​підійшли до великих дерев'яни воріт. Вони були пофарбовані в яскравий червоний колір, та прикрашені золотими головами драконів замість дверних ручок.

‒ Як би там не було, ‒ сказав Торн, штовхаючи двері. ‒ Зараз пана Ямамото краще залишити в спокої. Ми дізналися, все, що нам було потрібно, і тепер можемо з чистою совістю...

Він не зміг договорити. Ворота відчинилися, і розлючений натовп схопив Торна і Лісбет, розтягнувши їх в різні боки, і утримуючи їм руки і ноги. Всі ляльки щось голосно кричали, тупотіли, улюлюкали, і більше були схожі на стадо тварин, ніж людей. Втім, людьми вони ніколи і не були.

Натовп розступився, даючи пройти панові Ямамото. Вимазаний чорним машинним маслом, спираючись на ціпок, він вальяжно крокував в бік затриманих.

‒ Що ви робите? ‒ закричала йому Лісбет. ‒ Ви ж самі відпустили нас!

Ямамото підійшов до неї, і одним різким ривком, як хижий птах хапає свою жертву, він схопив її за обличчя. Його довгі худі пальці вп'ялися в її шкіру неначе пташині кігті.

‒ Після того, що ви зробили, ти справді думала, що я дозволю вам піти?

‒ Ми тут ні до чого! ‒ Лісбет сіпнулася, намагаючись вивільнитися, але одразу декілька пар рук міцно тримали її.

Ямамото голосно розсміявся. Цей сміх не був схожий на той, що вони чули раніше. У ньому звучала якась суміш злоби і відчаю, а ще бажання заподіяти кому-небудь зла.

‒ Хочеш переконати мене в тому, що твій товариш, ‒ він тицьнув пальцем на Торна, якого, так само як і Лісбет, міцно тримав натовп. ‒ Ніяк не причетний до того, що моє найдорогоцінніше творіння, ‒ голос його здригнувся. ‒ Що світло мого життя, зараз лежить розтерзана в калюжі чорної крові!

‒ Я розумію, як вам боляче, і як сильно ви гніваєтеся, але...

‒ Гніваюся? ‒ він знову розреготався, ‒ Ні, люба, я не гніваюся. Я розчарований! ‒ Процідив він крізь зуби. ‒ Така тонка робота, і все заради такої... посередності! ‒ останнє слово він вимовив з неприхованою відразою. ‒ Я чекав, що ти будеш ... яскравою, ефектною! Що варто буде тобі увійти в кімнату, як у людей буде перехоплювати подих не тільки від твоєї краси, але й від твого розуму, твоєї елегантності, витонченості! ‒ він змахнув руками. ‒ Ти могла б володіти душами, люди б належали тобі, а не ти їм! Але ні. Я дивлюся на тебе і бачу звичайну... ляльку. Робиш вигляд, що тебе не тягнуть за ниточки, коли насправді так відчайдушно хочеш повернутися в несвободу. Ні, ‒ він похитав головою. ‒ Я не гніваюся, я розчарований. Розчарований, бо попри те, ким ти могла бути, ти стала тією, хто ти є.

З цими словами, він круто повернувся, і попрямував до Торна.

‒ А ти, ‒ процідив Ямамото крізь зуби. ‒ Ти живе підтвердження тому, чому я ненавиджу людей!

‒ Ти старий псих! ‒ закричав Торн, намагаючись вивільнити руки. ‒ Ні я, ні Лісбет, не маємо до того, що трапилося ніякого відношення!

‒ Ти брешеш!

Ямамото замахнувся, та вдарив Торна ціпком прямо по голові. На довгому дзьобі крука з'явилася кров. Лісбет скрикнула, та бідкалася із боку в бік, неначе пташка зі зламаним крилом.

‒ Котойо знайшла в твоїй кімнаті забруднені чорним маслом рушники! ‒ прокричав Ямамото.

‒ Це маячня! ‒ відповів Торн, піднявши очі на Ямамото.

На лобі червоніла рана, темна кров заливала Торну обличчя.

‒ Твоя брехня дратує мене ще більше, ніж твій вчинок!

Ямамото знову замахнувся ціпком, аж раптом Лісбет закричала:

‒ Не чіпай його! Не смій до нього торкатися!