Глава Ⅳ Кінчики пальців (частина 1)

Скриплячи колесами, їх візок повільно виїхав з лісу. Закинувши ногу на ногу, Лісбет лежала на копиці сіна, і задумливо дивилася на хмари, що повільно пропливали по небу. Уперше за довгий час, їхня настпуна зупинка не мала нічого спільного із її пошуками.

Маленьке містечко розкинулося прямо край підніжжя двох величезних гір. Золоті промені сонця визирали з-за чорних хмар, освітлюючи засніжені верхівки гір. Дивлячись на цей пейзаж Лісбет відразу згадала старі листівки, які так подобалися Ненсі. Боже, вона їх просто обожнювала. Ось вони готуються до сну, а вона сидить, схрестивши ноги, і з благоговінням розглядає свої картки. Обережно торкається потертих куточків, проводить кінчиками пальців по вицвілим картинкам. «Яка тобі подобається найбільше?»

Їх візок різко зупинився коло корчми під назвою «Веселий Бенбоу». Торн зістрибнув зі свого сидіння і повернувся до Лісбет:

‒ Чекай тут, я тільки уточню дорогу, ‒ з цими словами його фігура розчинилася в дверному отворі трактиру.

Лісбет проводила його байдужим поглядом, і важко позіхнувши, плюхнулася в копицю сіна. Час йшов, а Торн все не з'являвся. Сонце вже було високо в зеніті, коли Лісбет вирішила, що досить із неї причепа та пожовклого сіна. Відштовхнувшись, вона вилізла з візка, та вперши руки в боки з цікавістю озирнулась. Все в цьому місті здавалося таким маленьким. Будинки невисокі, не заввишки за два поверхи, вулички вузькі і тихі, лише пара возів із старими коровами на чолі. Багато зелені. Клумби з квітами майже на кожному кроці. Загалом нічого незвичайного, якби не одна маленька деталь... Серед перехожих не було жодної ляльки. Вона помітила це майже відразу, але не надала цьому особливого значення. До того ж, Лісбет могла помилятися, і просто не впізнати інших ляльок. Але тепер вона звернула увагу на те, як дивляться на неї міщани. Проходячи повз Лісбет, вони з побоюванням заглядали їй в обличчя. Лише на секунду. А потім одразу опускали очі і прискорювали крок.

Корчму заповнила хвиля гоготання та реготу. Не зважаючи на допитливі погляди, Лісбет підійшла до входу, і штовхнула двері ногою.

Спершись на барну стійку, оточений роззявами-міщанами і милими офіціантками, які жадібно ловили кожне його слово, Торн захоплено щось розповідав, при цьому щиро жестикулюючи. Через пару секунд натовп знову вибухнула голосним реготом, а Торн з вкрай задоволеним виразом обличчя сьорбнув щось зі своєї кухлі.

Зробивши глибокий вдих, Лісбет попрямувала до нього.

‒ Так ось, ‒ захоплено продовжував Торн захоплено. ‒ Я і вирішив, що це була її рука, уявіть моє здивування коли...

Лісбет голосно кашлянула. Всі, включаючи Торна, озирнулися.

‒ А, Лісбет, мій славний товариш, ‒ він підсунувся прямо до неї, і додав лютим шепотом: ‒ Я ж сказав почекати мене зовні!

‒ Ти уточнив дорогу? ‒ не кліпнувши оком запитала Лісбет.

‒ Так, до речі про це, ‒ Торн знову відкинувся на барну стійку. ‒ Шановні, ‒ він звернувся до натовпу. ‒ Ніхто з вас випадково не знає, де проживають містер і місіс Рейвольт?

‒ Вони живуть прямо на околиці міста, ‒ першою відгукнулася миловидна дівчина, з веснянкуватим обличчям і кумедними рудими кісками. ‒ Їдьте прямо по головній дорозі, і до самого кінця.

‒ Красно дякую, ‒ Торн широко посміхнувся, і підморгнув дівчині, від чого щоки у тої рясно почервоніли.

‒ Ми можемо їхати? ‒ нагадала про свою присутність Лісбет.

Торн відкрив рот щоб відповісти, але його перервав один з місцевих. Це був чоловік років сорока, з великим пузом і брудною сплутаною бородою.

‒ Ось тільки навіщо Рейвольтам знадобився лялечник? ‒ голос у нього був сухий та неприємний. ‒ У нашому місті не залишилося ляльок,‒ він спідлоба глянув на Лісбет, і в очах його не було гостинності. ‒ Усіх війна пожерла.

‒ Так, знаєте, нам вже час, ‒ легким рухом Торн відштовхнувся від барної стійки. ‒ Дякую, що підказали дорогу.

Він легко обійняв Лісбет за плечі і наполегливо повів у бік виходу.

‒ Я ж сказав тобі чекати тут! ‒ вимовив Торн, коли вони вийшли з корчми. ‒ Тобі обов'язково все псувати?

‒ Ти казав, що спитаєш дорогу, ‒ запротестувала Лісбет. ‒ А чи не замовиш іще один келих пива!

‒ Я налагоджував контакти з місцевими! ‒ заперечив Торн, забираючись назад на своє місце. ‒ Ти ж знаєш, зараз вся ця ситуація з ляльками дуже напружена. Люди реагують по-різному. Тобі потрібно менше провокувати оточуючих.

‒ А тобі потрібно менше пити, ‒ з цими словами Лісбет забралася назад на стіг сіна і візок рушив.

***

Як офіціантка і сказала, вони їхали вздовж головної дороги до самого узбіччя міста. Там, на одному з пагорбів виднівся маленький будиночок. Затишний на вигляд, з дахом із черепиці і кущами троянд під вікнами. В саду росло декілька яблунь, а поруч з ними розташувався невеликий колодязь. Здається, у Ненсі була схожа картка.

Вони залишили візок під старою яблунею, зростаючої трохи віддалік від інших своїх сестер, і попрямували до будинку.

Пом'явшись трохи перед дверима, Торн підняв кулак, маючи намір постукати.

‒ Почекай, ‒ раптом зупинила його Лісбет.

‒ Що?

‒ Тобі не здається це дивним? ‒ запитала вона, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

‒ Що саме? ‒ Торн насупив брови. ‒ Якщо ти про цих гномів у саду, то мабуть, то я цілком згоден, вони і справді трохи...

‒ Я не про гномів! ‒ перервала його Лісбет. ‒ Я про те, що сказав той чоловік в корчмі! Якщо в їхньому місті немає ляльок, то навіщо комусь...

Вона не встигла договорити. Двері відчинилися, і на порозі постала мініатюрна фігура жінки похилого віку. Вона привітно посміхнулася, а Торн так і залишився розгублено стояти, з піднятим кулаком.

‒ Ви, напевно, містер Торн, ‒ старенька розпливлася в усмішці. ‒ А це...

Вона перевела свій погляд на Лісбет, і трохи розгубилася.