Глава Ⅵ Грудна клітина (частина 1)

Як би сильно Лісбет не хотілося скоріше обійти всі позначені на кресленні міста, домовленість була домовленістю. Торну та Лотті були потрібні періодичні зупинки для сну, їжі та гігієни. До того ж, вона сама погодилася з тим, що вони будуть відхилятися від маршруту, щоб Торн міг виконувати свою роботу. Замовлення Торн отримував через Біргера. Зупиняючись в якомусь другосортному містечку, Трон знаходив телеграф і розмовляв із начальником, а той, у свою чергу, передавав йому адресу і основну інформацію про клієнта. До цього моменту вони вже зробили кілька зупинок, де Торн полагодив одній фабричній ляльці лікоть, а інший змінив очне яблуко. Лісбет не перешкоджала таким затримкам, врешті-решт, вони все одно не сильно відхилялися від маршруту. Та й Торн вчив її розбиратися в будові ляльок, пояснюючи, як працює кожен механізм, поки вона стояла біля нього, подаючи потрібні інструменти.

***

Візок зупинився перед невеличким двоповерховим будинком із білого каменю. У саду стояв маленький порослий мохом фонтанчик, наповнений каламутною зеленою водою, що поросла ліліями та ряскою. Над фонтанчиком схилилася плакуча верба, довгими своїми гілками вона торкалася квітучої поверхні води, пускаючи брижі по зеленій гладі.

Торн зістрибнув зі свого сидіння, та подав Лісбет руку. Разом вони підійшли до порогу будинку і постукали в двері. Краєм ока Лісбет помітила, як Торн розправив плечі і підтягнувся всім тілом; вона ледве змогла стримати посмішку: хоче справити хороше враження. За дверима почулися кроки і метушня. Клацнув замок, і ось на порозі вже стояв молодий чоловік. На вигляд йому було років тридцять, з добре розвиненою мускулатурою та міцною щелепою. Його темна шкіра переливалася на сонці, а на носі блищали тонкі скельця окулярів. На ньому була звичайнісінька біла сорочка, а мішкуваті штани підтримували чорні підтяжки. Пригладивши коротке темне волосся, чоловік ніяково усміхнувся:

‒ Ви, мабуть, містер Торн? ‒ його глибокий мелодійний голос звучав чемно і м'яко.

‒ Так, ‒ кивнув Торн. ‒ Все вірно. Мене звуть Торн, а це Лісбет ‒ моя помічниця. Ми займаємося ремонтом ляльок.

‒ Так, я знаю, ‒ кивнув чоловік, відступаючи в бік, і пропускаючи їх до будинку. ‒ Мене звати Маркус, і це я вас викликав.

***

Всередині будинку було затишно, хоча і трохи неохайно. По підлозі були розкидані іграшки: дерев'яний потяг зі зламаним колесом, лялька-маріонетка із широкою усмішкою, головоломки із тонких залізних прутиків і різнокольорові шматочки незібраного пазла.

‒ У вас є діти? ‒ запитав Торн, переступаючи іграшковий потяг.

‒ Так, ‒ відповів Маркус, виходячи на кухню. ‒ У мене син. Томмі, ходи сюди!

З-за скляних дверей, що вели в сад, визирнула маленька темна голівка. Великі карі очі уважно дивилися на Лісбет, не моргаючи.

‒ Привітайся з нашими гостями, Томмі. Це Торн і Лісбет, ‒ ласкаво промовив Маркус.

Стискаючи в руках дерев'яний літак, маленький хлопчик увійшов на кухню. Вдягнений він був у мішкуватий брунатний піджак, на пару розмірів більше, ніж сам хлопчик. Довгі рукава були загорнені до ліктя, а на коліні, що виглядало з-під коротких шортів, виднілося червоне садно.

‒ Привіт, ‒ надувши щоки пробурчав хлопчик, спрямувавши свій погляд у підлогу.

‒ Привіт, ‒ ввічливо привіталася Лісбет, але хлопчик лише підбіг до батька і сховався за його спиною.

‒ Навіщо вони тут, тато? ‒ тихо запитав хлопчик, притискаючи до себе літак.

‒ Справа в тому, Томмі, ‒ сказав Маркус, поправивши окуляри. ‒ Торн ‒ лялькових справ майстер. Він допоможе нам полагодити Шаю, розумієш?

‒Я не лялькових справ майстер, ‒ поправив його Торн. ‒ Я не створюю ляльок, а просто їх чиню.

‒ Звичайно, ‒ Маркус ввічливо посміхнувся, блиснувши сліпуче білими зубами. ‒ Як скажете.

Вечірнє сонце визирнуло з-за хмар, і його золоті промені затанцювали по всій кухні.

‒ Томмі, іди, пограй в саду, ‒ Маркус поплескав сина по плечу.

Змахнувши літачком, хлопчик тут же вибіг на двір.

‒ Може, чаю? ‒ запитав Маркус, повернувшись до Торна.

‒ Якщо ви не заперечуєте, ‒ відповів Торн. ‒ То я б хотів перейти прямо до справи.

‒ Звичайно, ‒ енергійно закивав Маркус. ‒ Як скажете.

Він вийшов з кухні до коридору, і повернувся до Торна і Лісбет:

‒ Ідіть за мною. Шая зараз у своїй кімнаті, на другому поверсі.

‒ Я поки візьму інструменти, ‒ кивнув Торн. ‒ Лісбет піде з вами.

‒ Я? ‒ розгубилася Лісбет.

‒ Ти ж моя асистентка, ‒ нагадав Торн. ‒ Вже можеш провести просту діагностику. До того ж, я повернусь за хвилину.

Лісбет зітхнула:

‒ Добре...

‒ Тоді, прошу вас, міс Лісбет, ‒ звернувся до неї Маркус. ‒ Ідіть за мною.

***

Ступаючи по скрипучих дерев'яних сходам, вони піднялися на другий поверх. Зупинившись перед дверима, що були викарбувані білою облупленою фарбою, Маркус повернувся до Лісбет:

‒ Шая хороша, ‒ тихо сказав він. ‒ Не бійтеся, вона не накинутися на вас або щось в цьому дусі, вона абсолютно адекватна. Їй просто потрібна ваша допомога, от і все.

З цими словами, він потягнув за ручку і відчинив двері.

Порив теплого вітру підхопив тонкі фіранки, і ті немов білі крильця злетіли у повітря. Лісбет змогла побачити силует дівчини, що сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, і дивилася у вікно. Вона повернула голову і, затріпотівши віями, глянула на Лісбет. Маркус закрив двері, і фіранки опустися вниз. На секунду, у Лісбет перехопило подих. Дівчина так була схожа на Ненсі... З чорними кучерями і темною шкірою, одягнена в легку сукню м'ятного кольору, вона сиділа на краю ліжка, що було застелено білими простирадлами, і уважно дивилася на Лісбет.

‒ Ви прийшли полагодити мене? ‒ вона м'яко посміхнулася, і на щоках її з'явилися ямочки.