Глава Ⅵ Грудна клітина (частина 2)

Затріпотівши віями, Шая відкрила очі. Повернувши голову, вона побачила обличчя Лісбет, та розпалилася у м'якій усмішці:

‒ Ну як? ‒ стурбовано запитала вона.

‒ Виявилося, що це було знову замикання, ‒ пролунав голос Торна, який сидів у кутку. Збираючи інструменти. ‒ І знову кілька шестерень злетіло зі звичних місць, через що весь механізм став неабияк барахлити.

Шая розгублено поглянула на Лісбет.

‒ Але ми все полагодили, ‒ запевнила її Лісбет. ‒ Торн все полагодив.

Шая полегшено видихнула.

‒ Ми підемо спати, Шая, ‒ сказав Торн, клацнувши замками на ящику з інструментами. ‒ Маркус люб'язно запропонував нам місце для ночівлі. Якщо що-небудь статися, тут же клич нас, зрозуміла?

Шая кивнула:

‒ Звичайно, ‒ вона повернулася до Лісбет. ‒ Я дуже вдячна вам за все.

Лісбет ніяково посміхнулася, і встала з ліжка.

‒ Ми будемо у сусідніх кімнатах, ‒ сказала вона. ‒ На добраніч.

Вони вийшли з кімнати і закрили за собою двері. Йдучи вздовж коридору, Торн задумливо промовив:

‒ Дивно все це, Лісбет, дивно...

‒ Може, їй потрібна заміна деталей? ‒ припустила вона. ‒ Може, старі вже не витримують навантаження...

‒ Ні, ‒ Торн похитав головою. ‒ Тут потрібен сильний поштовх.

Лісбет зупинилася посеред коридору:

‒ Ти ж не хочеш скачати, що...

‒ Подумай сама Лісбет, ‒ Торн теж зупинився. ‒ Такі пошкодження неможливо отримати просто так ні з того ні з сього!

‒ І як же, по-твоєму, вона їх отримала? ‒ Лісбет схрестила руки на грудях.

‒ Впала зі сходів? ‒ пирхнув Торн. ‒ Я в дитячому садку кращі казки вигадував!

‒ Маркус не заподіє їй шкоди! ‒ сердито зашепотіла Лісбет.

‒ Судячи з нашого останнього досвіду, ‒ люто прошепотів Торн. ‒ Ти не надто добре розбираєшся в людях!

‒ Маркус хороший!

‒ Або хоче здаватися хорошим, ‒ заперечив Торн. ‒ Згадай, коли ми приїхали, Шая вже була зламана, і нам згодували історію про сходи. І зараз ось знову, ми не бачили, що саме з нею сталося, але повинні сліпо повірити, що вона просто так взяла і впала? І що сталося з його дружиною? Б'юся об заклад, це він її...

‒ З мене досить твого марення, ‒ обірвавши Торна, Лісбет демонстративно змахнула рукою. ‒ У тебе геть дах поїхав. Я йду спати, і тобі не завадило б.

Вона різко розвернулася на підборах, і попрямувала геть.

‒ У тебе немає яскраво вираженої потреби у сні! ‒ люто прошепотів їй услід Торн. ‒ Ти просто тікаєш від розмови!

У відповідь, Лісбет не обертаючись, махнула рукою.

‒ Ну й добре, ‒Торн проводив її невдоволеним поглядом. ‒ Ти ще зробиш здивоване обличчя, коли я, як завжди, опинюся правий!

***

Вони сиділи на кухні, слухаючи ранковий спів птахів, і насолоджувались поривами теплого весняного вітру. Двері на веранду були широко відкриті, і Лісбет могла бачити милий зелений садок і розкидані по траві дерев'яні іграшки.

Маркус розливав каву, поки Торн сидів за столом, відкинувшись на спинку стільця і ​​схрестивши руки на грудях:

‒ То, Маркус, ‒ голос Торна звучав надто бадьоро, і Лісбет це не сподобалося. ‒ Чим ви займаєтеся?

‒ Я письменник, ‒ відповів Маркус, поставивши чашку із кавою перед Лісбет. ‒ Пишу там усіляке. Хоча, під час війни письменники були не надто потрібні. Втім, письменники завжди не надто потрібні.

Він сухо розмріявся, і Лісбет усміхнулася, підтримуючи його жарт. На обличчі Торна не промайнуло і тіні усмішки.

‒ Зараз доводиться багато працювати, ‒ позіхнув Маркус, наливаючи каву у чашку Торна. ‒ Щоб утримувати родину.

Маркус поставив чашку перед Торном. Той кивнув у знак вдячності, та піднісши чашку до рота обережно подмухав на гарячу каву.

‒ А що ви пишете? ‒ запитала Лісбет, з цікавістю дивлячись на Маркуса.

‒ О, та всяке, ‒ ніяково промовив він. ‒ Гадаю, найвідомішою моєю роботою можна назвати роман «Дівчина та паперовий метелик», але я не...

‒ Я читала його! ‒ скрикнула Лісбет так голосно, що Торн від несподіванки поперхнувся кавою.

Вона захоплено поглянула на Маркуса:

‒ Ми з ген... ‒ вона осіклася, трохи унявши свій ентузіазм.

Торн помітив, як поникли її плечі, а сама вона якось винувато усміхнулася:

‒ Я і мій друг читали цю книгу. Вона просто неймовірна.

‒ Ох, облиште, ‒ сором'язливо розсміявся Маркус. ‒ Не така вона вже й неймовірна...

‒ То скільки Шая живе у вас? ‒ раптом змінив тему Торн.

Опустивши в каву ложку цукру, Маркус задумливо перемішав його.

‒ Чотири місяці, ‒ нарешті вимовив він.

Маркус трохи відпив своєї кави.

‒ Я вирішив, що пройшло вже достатньо часу, зі смерті дружини, ‒ пояснив він, опустивши очі. ‒ Томмі потрібна опіка, а я не був готовий знайомитися з новими жінками, тож...

Він поглянув у бік веранди, і відпив трохи кави.

‒ І як часто Шая ламається? ‒ продовжив насідати Торн, ніби пропустивши повз вуха слова Маркуса про дружину.

‒ Доволі часто, ‒ відповів Маркус. ‒ Перші тижні все було добре, а потім її стало замикати. То рука не рухається, то нога вивернута. А в нашій окрузі, як я вже говорив, немає майстрів, ‒ він відпив іще кави. ‒ А я вже не міг її кинути... Тож, як ви розумієте, я ловлю кожного майстра, як тільки дізнаюся, що він буде у цьому окрузі, ‒ Маркус слабо посміхнувся.

Торн хмикнув, і відпив зі своєї чашки.

‒ Мені шкода, ‒ несподівано для самої себе сказала Лісбет.

Всі повернулися в її бік.

‒ Мені шкода, ‒ повторила вона, дивлячись на Маркуса. ‒ Ваша дружина. Мені шкода.

Маркус сумно посміхнувся:

‒ Дякую, мені теж.

Вони сиділи в незручному мовчанні, поки на кухню не увійшла Шая. Легкі мережива її білої сукні злетіли вгору, підхоплені поривом вітру, і вона дзвінко розсміялася.