І. Початок

Я знав, що настане час великого випробування,

                         великого випробування любов’ю...»

Сальвадоре Далі

Тоді ти називав мене “світлом”,

а я сміялася і казала – виходить,

що я “жива електрика”.

А ти відповідав – ні, ти “світло”.

Тільки не казав – моє “світло”.

Але я завжди знала, що твоє...

Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож якщо Ти читаєш цей твір, то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш, він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати п'ять хвилин. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір –  до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю і йду гуляти  небом,  залита червоним мереживом шаленої ночі. :)

Привіт. Я… Я звичайна людина – з двома ногами, руками… тільки очей у мене чотири. Отак буває, в дитинстві не хотіла носити окуляри, а зараз без них мій монітор зі мною не дружить. Аби розрадити каже: жінка в окулярах  це можливість для чоловіка бачити її завжди різною. Тому я різна – завжди нова і оновлена гублю себе у Вічності і знову знаходжу, щойно знімаю і одягаю окуляри. Усе так, як і має бути у людей, та в цьому житті я зустрілала себе двічі.

Одного прекрасного дня Він з’явився  в моїй поштовій скринці. Сидів собі там тихенько і чекав коли я підійду. Я багато раз підходила, навіть зазирала всередину, та ніколи не бачила когось божевільнішого  ніж Він.

Була ніч, і були зорі. Ніч була темна, а зорі – ясні. Веселелковий метелик розбудив скельця моїх окуляр і вони піднялися зі столу  ледве протерши очі від кількахвилинного сну.

Ти хто? – спитала я у Нього.

Мене звати Лист – відказав.

– І чого прийшов?

– Я загубився.

Жалісно відповів.

– Певно замерз, і голодний…

Він мовчав і тільки дивився на мене своїми великими,  карими очима. А тоді, я його взяла до себе, пригорнула і так застигла на одну єдину мить. Я ж просто не подумала, що він чужий…

Тобі цікаво? Але давай спочатку.

Життя жінки, зазвичай, починається з народження, так само, як і чоловіка.

Мама мене народила, бо я дуже хотіла Жити за для Життя. Народила тої зими, коли йшов сніг, лягав просторами  породіллі на самісіньку грішну Землю, так вона ставала свята. Пам’ятаю смак молозива і її змучене обличчя.

Мене не одразу дали їй, певно, тому я кричала голосом немовляти –  маленької дівчинки, яку нарекли іменем  Галина. Росла хворобливою. А одного дня мамі сказали – ця дитина ймовірно не житиме. Мамочко, мамусю,  – казала  їй своїм дитячим поглядом,  –  я житиму вічно, інакше навіщо було народжуватись. Вона тоді плакала надімною, цілувала руці і пошепки молилася Богу. А я дедалі частіше каталася на хмаринах з янголятами. Саме тоді познайомилась з маленькою дівчинкою, яка  протягом земних років стане моєю донечкою. Вона житиме в небесах – у моїх дівочих мріях і чекатиме свого дня народження. Той день стане для нас усіх переможним, тому назву її Вікторія.

І якщо заглянути минулим в майбутнє отримаєш рівно теперішнє. Теперішній стан милує мене  довгими, русими хвостиками і чарівною усмішкою Зірочки. Зірочка це вона –  моя  маленька донечка, 2001 року народження.

Навіть не знаю хто з нас старший. Мама каже, що мені 28 років, та їй ніхто не вірить. Більше того, коли коханий чоловік називає мене Дитинкою. Він неймовірний чоловік, бо віддано несе в собі Світлу Перемогу Життя...

Ну, ось і познайомились. Власне, це ти вже читав на моїй особистій сторіночці.

Продовжуємо:

…Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. В своїй уяві я малюю, час прожитих потіх. І відчуваю – кохаю. Що зі мною? Кудись провалююсь, але не вниз, і не падаю – лечу. Мовчу. Поруч Ти лежиш, дивлюся, до оголеного тіла горнуся... Так затишно мені. Так тепло у вогні любові. Чому? Бо той вогонь пече Тобою.

Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. Так затишно мені. І вдень, і вніч, і на зорі у тому домі пахне жаром –  дивний аромат. Розпеченого тіла аромат прокрався крізь вікно, на дах будинку виліз, і став хмариною земних потіх. Час пройшов – розсіявся туманом. Через аромат Любові весь світ здається п'яним.

Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх. Грішу, а може, ні, не знаю. Просто віддано кохаю. Так віддано, що віддаюся, топлюся в морі відчуттів, на дно лягаю, але Ти поруч – маленька течія серед морів. І Ми пливем собі потроху, в своїх обіймах Ти мене несеш...

Я завжди буду дякувати Богу, за те, що в моїм серці Ти живеш.

Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати  – гріх…