І. Мелодія та день народження

– Чому ти танеш?

– Бо Йому захотілося пити.

– А як же мої санки? Що я їм тепер скажу?

– Вони в тебе розумні, тому зрозуміють.

– Що? Зрозуміють чергову примху Великого?

– Ні, наступну гру  Дитини.

– А знаєш, завтра мій день народження.

– О, вітаю.

– Дякую, та я хотіла тебе запросити. Ось, залазь у мої долоні.

– Я б з радістю, люба, але коли ти мене прикладеш до своїх грудей, то миттю розтану.

– Але чому?

– Яка ти наївна… від твого тепла.

Я сумно подивилася на сніг, котрий  блищав зі мною морозними словами на зимньому сонцю – самотньо. Сніжинки самотньо кружляли в своєму  танку  з Землею і поволі сповзали  її спогадами, але людським життям…

А надворі січень. 2009 рік  застав мене  зненацька. Ми зустріли його разом з друзями. Було шампанське і торт з ялинкою. Красуня-ялинка з кокосової стружки  дмухала завірюхою на святковий стіл, а грибовий  салат з гранатовим годинником  квапив стрілки. Але вони застигли в майонезі за п’ять хвилин до півночі. Так він і прийшов – несподівано і очікувано водночас. Мов Дід Мороз, постукав у двері та попросився до хати. Ми чемно його впустили, прямісінько у вітальну. Подарунків було багато. І от зайнялись бенгальські вогники у наших долонях. Найбільші були в дитячих. Яскраво і затишно прийшов Новий Рік, своєю п’яною ходою  заснув на моєму дивані і не хоче йти – яка іронія.

Так тихо і спокійно. Промені сонця прокрадаються через застелене вікно і лоскочуть мої щоки. Я ворушуся, підсуваюсь ближче до нього і відчуваю заздрість снігу за вікном. Хочеться вийти на вулицю – вибігаю. Мої щоки рожевіють, а босі ноги пощипують снігові поцілунки. Рожеві трусики, схожі на колір зорі, зябко ворушаться  в моїй  ході і голосно дишуть груди в пазусі білої, напівпрозорої  майки. Ліплю кульку посеред двору і вітаюся з зимовим ранком палкою усмішкою. Ранок, у відповідь підморгує  подихом вітру та заводить мене до хати. В моїх долонях грудка, по-справжньому, білого снігу. Швидко-швиденько залажу  під ковдру  до нього і легенько торкаюсь мокрими пальчиками до його живота. Ото, так сніг тане Любов’ю в  моїх долонях і випаровується  кожним дотиком  ніжності. Маленькі крапельки струмочками витанцьовують на тілі  вологим чмоканням губ і питають мене – ти нормальна?  Ні – киваю головою  і усміхаюсь. Усміхаюсь і кладу  грудку холоду на розпечені бажання. Він тої миті підплигує, а вже наступної  – гріє мій  придбаний холод собою, поволі затікає всередину і там вередує… Мені до вподоби.

– З днем народження.

Промовив.

– Дякую.

– Ти диво.

– :)

Через кілька хвилин прокинулась доня. Заглянула до нашої кімнати, на пальчиках прокралася до Олега і стала його будити – тату, та-ту…

Він привідкрив очі, вдаючи, що тільки-но прокинувся (знав, що вона зараз прийде) і поволі піднявся з ліжка, так тихо, аби не розбудити мене. Вони взялися за руки та  попрямували до кухні.

Солодкий присмак любовного снігу ще стікав  моїми стегнами  і липко  мочив простирадло. Коли через щілину,  під дверима,  прокрався запах свіженької кави. Зірочка сяйвом підбігла до мене, поцілувала – з днем народження, мамочко.

– Дякую, Зірочко.

Чудовий романтичний ранок зустрів мене тортом з яблук та йогурту, вони разом його приготували. Троянди не було. Цього разу не було, бо я попросила їх її не зривати, нехай росте, нехай квітне у січні і тільки для мене не у вазі, а  у весні здійснених мрій. Вони одягнули мене у  домашнього, теплого, пухкого халата, зав’язали очі і повели туди де літо  тріщить морозом і спавжньою казкою про Любов. Цього разу я стала королевою. Доня вирізала з чистого листа  паперу  чудову хвилю, зліпила її кінці і назвала короною. А потім одягла мені на голову і сказала – сьогодні ти королева. Дві білочки заспівали мені пісеньку, ведмедик і слоник – потанцювали, зайчик та песик – розказали віршика, а маленький, зелений крокодил – поцілував… Ми гралися протягом дня  з дитинством, та я не знайшла в ньому свої двадцять вісім років. Лише бачила маленьку, карооку дівчинку з хвостиками і повно-повно друзів.

А час минає, іноді, хочеться вхопити його за хвоста, приголубити наче кішку,  вкласти спатки. Протягом його сну викарбувати собі в пам’яті мить, наповнити її любов’ю  і просто жити, жити просто.

Так  і день пішов. Коли він ішов, я побажала йому доброї ночі, а він залишив на десерт вечір і повну хату близьких людей. Лише, лише Ти не прийшов…

Хотілося плакати і я плакала. Плакала краплинами на фортепіано Зірочки. А прозорі краплини, видимі тільки моєму серцю, створили для мене справжню Мелодію, певно хотіли розрадити. Але моя дитяча уява розгледіла у тому соленому присмакові сліз  Його душу і одразу затекла в  середину.

– Привіт. Послухай:

Я перестала плакати слізьми. Тепер з моїх очей сиплються сніжинки – отакі маленькі кришталики, дивись… Хай вони лягають на Твої долоні і не тануть, але затікають у  всі закуточки Твоєї прекрасної душі. Зараз мені хочеться спати, тому я лягаю на Землю вкриваючи її собою – тепло. Знаєш, вона так дивно пахне молоком.