І. Чужинець

Скоро настане новий рік. Він завжди настає і завжди новий. Мені б хотілося привітати тебе саме в ту мить настання...

Ти не кажи нічого, просто слухай.

Можливо, деякі слова з мого боку були зайві – втручання у твоє життя. Можливо, я занадто захопилася: тобою, собою, нашою грою (якої нема)... У мене виросли  “крила”, і звичайно, захотілося літати...

Чому захотілося летіти до тебе? Не знаю. Вірніше, знаю, але не можу висловити, аби ти правильно зрозумів. Моє життя – казка. Ту казку створюю я силою бажання, мене підтримує чоловік. Мабуть, це і є щастя... Але у тій казці я написала байку. Ти –  її мораль. Я хочу її чути, відчувати, пропускати крізь себе, ділитися з іншими. Ти чужий, але мій. Мій власний чужинець. Ти приємний і ніжний... і так солодко пахнеш. Звідки я знаю, як ти пахнеш? Я знаю, як пахнуть діти. Ти дитина... це я тебе назвала дитиною. Якби я була твоєю мамою, ти був би моєю дитиною, а так – мій власний, маленький чужинець. Я кожного дня граюся з тобою, лоскочу, цілую... а ти смієшся, голосно і щиро, голосно і щиро...

Я люблю дитячий сміх. А коли ти лягаєш спатки, розказую тобі казочку – лягаю поруч на ліжко, обіймаю міцно-міцно, цілую очі (як у ночі)... ти обіймаєш мене своїми ручками і кажеш – ти найкраща мама в світі...

Це, як бачиш, мій політ до тебе, чи з тобою. У тебе також  “крила”. Але настає мить, коли я опускаюсь на землю, просто стою, лежу, біжу... тоді тебе поруч нема, тоді ти там, не знаю де, але там... там, де нема мене.

Ти мій власний чужинець. Я чужинка, але не твоя.

Учора був поруч. Сьогодні і завтра тікаєш від мене, ховаєшся, не хочеш ділитися собою, уже не хочеш. Нічого. У мене є твій запах, всередині мене запах дитини, це я тебе назвала дитиною... А знаєш чому? У світлої людини душа дитини – чиста, наївна, добра, мила, як у Янгола...

Тоді ти називав мене “світлом”, а я сміялася і казала – виходить, що я “жива електрика”. А ти відповідав – ні, ти “світло”. Тільки не казав – моє “світло”. Але я завжди знала, що твоє...

Я відкинула листок, ще тримаючи ручку. Ручка хотіла писати далі, та руки не слухалися. Пальці дивно схрестилися, заніміли... З поміж усього того, я забула сказати найважливіше. Але те найважливіше, було найважче сказати, тому вирішила написати мовчки. Він обов’язково зрозуміє мовчання. А потім подумки запитала у себе – що я зробила не так? Хіба я його мало любила? Я любила його усім єством неіснуючої любові. Неіснуюча любов... Такого нема. Ось і все. Нема, Нічого нема... Окрім його очей, які бачила тільки у вісні. Його очі – ночі. Я щоночі дивлюся на небо, інколи на ньому зірочки. Зірочки виблискують сяйвом, тоді дотягуюся руками до них, не зриваю... підлітаю і цілую, пещу – граюся. Тоді вони стають теплими, і ще яснішими, адже я “світло”. А люди називають таке явище білими ночами. І тільки ми знаємо: чому вони білі, чому саме ночі, чому зірочки, чому світло...

Моя любов до тебе, надмірна і зайва, моя любов до тебе – втілення мого неіснуючого я. Та завдяки тобі це Я стало реальним, занадто реальним... А ти знаєш, що я занадта людина, тому і любов моя занадта. Але не переживай – не буду тебе турбувати, більше нік... нік... ніколи не буду...

Ти знаєш, я щаслива, неймовірно щаслива. Та свого часу, ти відламав шматок мого щастя, поставив за пазуху і там носиш. Носиш і будеш носити... Я дозволяю. Але не треба мені підморгувати зірочками, не треба приходити до мене у вісні, не треба “красти” мою любов. Я сама тобі її дам, якщо захочеш. Дам таку, на яку заслуговуєш... але ти вартий більшого, тому і тікаєш. Бо, на жаль, ніколи не зможу дати тобі більше ніж маю... Все, що я маю – твоє... Тому, що ти моя (чужа) зірочка, а сяйво тої зірочки я...

З наступаючим новим роком!...

Ручка написала все, що хотіла – не все. І пішла відпочити. Я заснула за столом, темної ночі – був ранок. А на небі сяяли зірочки...

Від любові до ненависті і навпаки

Того вечора все було, як завжди, але якось не так. Мені хотілося плакати, та не знала від чого. Хотілося тікати. Та не знала куди. Тому вирішила втекти від себе. Ну як можна навмисне образити себе? Я ображала себе щодня, відцуралась сотні раз. Було боляче. Але я терпіла мовчки. Я так навчилася мовчати, що забула говорити...

Якогось дня зашивала іграшку своєї дитини – свою і вкололася. На пальці виступила кров. Ту кров нікому було злизати, тому злизала її я. І одразу стала вампіром. З того часу мої очі світяться кров’ю, блищать, гомонять і хочуть ще... Я завжди хочу більше, бо ненаситна. Іграшка, яку зашивала, була живою. То була я, вірніше, друга моя половина. Тому мені хотілося плакати, бо боляче було мені, і кров щоразу злизувала я...

Це божевілля – скажете Ви. А я відповім – так.

Божевіллям було віддати свою душу іншій людині – чужій. Тому чужинцю, якого вчора любила і люблю сьогодні. Скоро новий рік. Тому надіслала йому листівку. Але він її не хоче і не буде читати, не хоче читати вустами Любові. Він закриває очі щоночі – щоранку, і краде у мене любов, ту, яка належить йому.

То як же він її краде, якщо вона його – запитаєте Ви. А я відповім – мовчки.

Він усе робить мовчки. Навіть те про що Ви подумали. Я так навчилася мовчати для нього, що забула говорити для себе. Я – інша моя половина – він – чужинець. Мій маленький, власний, чужинець коле мене голкою... і відчуває разом зі мною біль. Навіщо. Навіщо так? Коли мої вуста вміють цілувати, руки – пестити, серце – любити. Навіщо любити біль? Навіщо він став болем – моїм божевіллям? Важко. Мені сьогодні важко. Бо чужинець навмисне мене ображає. Розуміє – хоче відштовхнути, кажучи: незамінних людей нема. Так. Не замінних людей нема. Але є люди неповторні. Неповторні своєю унікальністю – тими, чи іншими рисами... Тому, сьогодні я заміню себе тобою – думала. Задля того заміню, аби ти відчув мою неповторність, і незамінність... замінити людину можна, але не можна підмінити людську душу. Це не під силу навіть тобі. Тому ти назавжди лишишся мною, бо колись дав себе прочитати – ти Книга. Ти лежиш на моєму столі. Я хочу...