І. Дощ

Пахне водою. Вона усюди: на  подвір’ї, на даху будинків, на вулиці… і на моєму  тілі. Маленькими крапельками сповзає  залишаючи по собі доріжечки приємної свіжості. Сьогодні він знову був моїм, чи я його… Та яка різниця. Мокре волосся густими пасмами прилипло на оголені плечі, які  жадібно цілував,  а я тоді думала – Боже мій, як я  скучила. А він усе цілувавав, ось так просто цілував, просто посеред двору. А поруч, у самісіньких хмарах, в ритм нашому танцю озивався грім, одночасно з блискавкою запалював знайомі зірочки в очах. Зірочки мерехкотіли, залізали в мою мокру пазуху…

– Ей ти що робиш?

Гукнув Олег.

– Танцюю.

Задоволено відказала. А коли відкрила очі, то побачила, як він квапливо біжить до мене з курточкою. Одягає мої руки, застібає  груди, які важким та таким приємним подихом колишуть світ навколо. Мої щоки порожевіли і надулися, як у дитини, яка міцно спить.

– Ти чого, застудитися хочеш?

Збентежено питає.

– Та це ж дощ.

Спокійно відказую.

– То ж бо й воно.

– Він же перший у цьому році!

– Ходімо до хати.

– Він перший, ти чуєш… Весна!

– Та ти ще й боса?

Питає і дивиться на мої ноги.

– Я ж тільки з ліжка вилізла.

– Ти як дитина.

–Ти ж знаєш, що я його обожнюю.

– За що?

–За його мокру хтивість. Чого смієшся?

– Задоволено усміхаюсь, як ти  вправно мені баки забиваєш. Ану мерщій до хати, неслухняна Дитинко.

Взявся гріти мої холодні ноги. Ні, зпершу приготував чаю, дав до рук гарячу кружку, а тоді почав гріти.

– Чого смієшся?

Питаю у нього.

– Задоволено усміхаюсь.

– Ні, ти смієшся з мене.

– Усміхаюсь. Зігрілася?

Каже, піднімається з ліжка і йде.

–Ти куди?

– На роботу збиратися.

– Зачекай.

– Що?

– Нічого не забув?

– Неа.

– Неа?

– Ага.

– Ти мене сьогодні ще не цілував.

– Ну, якщо не враховувати останні надцять разів, то очевидно, що ні.

– Справді.

Кажу підсуваючись до нього – ну…

– Що, ну?

– Цілуй, ато сили працювати не буде.

І пішов.

Краплі за весняним вікном метушились і голосно передзвонювались з танучим снігом, котрий хлюпав ледве зрозумілими словами. Отак перекидаючись думками вони раділи сонячним променям. Велика, простора вітальня  посвіжішала, посвітлішала,  персикові стіни набули сонячного забарвлення, аж якось запахло стиглим літом, а картинки створені власноруч фарбами донечки, та з сухих квітів…заграли на променях у блиску вранішнього дощу, який стрибав по снігу. Захотілося недумати. Вмостилася на ліжку, як найзручніше, вкрилася мякою ковдрою і почала недумати.  Мої недумки понесли мене повз недобудованої хати, прямісінько нашим  ще невлаштованим двором, повз невеличкий огород. А далі –   понад вишнями сусідів, понад хатами міста, понад Чорною Горою, понад Землею, Понад Сонцем. Там не темно і не холодно, не літають комети, не гаснуть зірки. Там просто ніжно  –  тепло, спокійно і вільно.

А може я сплю?  – було неподумала я. Та ні, в такому випадку звідки б знала, що дощ родом з неба.

Ось бачиш, так у наше містечко  прийшла весна. Залізла до мого ліжка аби зігріти. Скоро прилетять лелеки. А може, прилетить саме та, яка мене колись принесла мамі з татом. То я тебе з нею познайомлю. Вона хороша, ось побачиш. А поки я малюю свою весну прямо на стінці у їдальні. І будь ласка не смійся з мене, просто весна закохалася от і  зацвіла деревцем з усмішками, сонечком та хмаринкою. Довершила домашній шедевр Зірочка, намалювавши двох метеликів та хлопчика з дівчинкою. Ось поглянь...

Я знаю, що ти зараз думаєш. Від цього знання мені добре. Ні-ні… пальцями не треба чіпати, не розчиняй уяву, просто дивися і насолоджуйся дитинством, бо перед тобою, дічинка у маскхалаті (так сказав один чоловік).  Ну от, своїми думкати ти розлив чорнило. Як, що? Тепер воно невгамовно гратиметься в слова аж до самого ранку, а потім – зранку до ночі. І що мені тепер робити? Окрім того, як не розмазувати пальцями по тілу… по твоєму. Тобі ж подобається, я точно знаю.