І. Така як є

– Я зараз попу наб’ю.

– За що?

– А просто так.

– Що, чесно?…

– Ага.

Відходжу на крок від нього, повертаюся спиною, трішки нахиляюсь і кажу – давай.

Він усміхається, підхоплює мене лоскотом…. Падаємо на підлогу і просто цілуємось.

Так у нас починаються будні. Але не завжди, бо зазвичай, день починається в ліжку, одразу після того, як Олег поспілкується з будильником по мобілці. А тим часом, ранок крізь вікно заходить до кімнати, інколи, променями сонечка, інколи краплями дощу, які ліниво сповзають по склу (приблизно, як я), інколи подихом вітру, який колише гілки мого дорогого Горіху і тоді він починає стукотіти своїми дерев’яними пальцями по даху….

А цієї зими, уявляєш, одного разу, наш ранок засипало снігом. І він  не міг зайти до хати. Походив попід вікнами, поблукав стежками двору і втік, бо настав полудень…

Олег вміє готувати каву, коли хоче звісно. Тому я завжди його заохочую. Приємно ж бо насолоджуватись кавою у ліжку. Але найчастіше він заохочує мене. Бо знає, що мені подобається витягувати його з-під ковдри за ніс запахом кави і дотиком до тіла холодних рук. Ще хвилиночку, будь ласка – прохає. Як же я люблю, коли мене прохають… тому продовжую, стягувати з нього ковдру і лазити по ньому холодними руками.

Тоді він безупину повторює – ну будь ласка, мамочко, ще…. хвилиночку…тільки мова вже йде не про сон. Правда кава ще не зовсім навчилась проходити випробування часом, бо вистигає. Але нічого, гарячі губи не відчувають холоду, а руки зігрівають чашечку до потрібної температури…

Я вийшла за нього заміж без пропозиції. Ну, він не ставав на одне коліно, тримаючи у руках червону троянду та каблучку,  питаючи: ти вийдеш за мене? Він просто повів мене до загсу… заховавши всю свою романтику  у блиску сліз, які капають кожного разу, коли усвідомлює себе щасливим поруч зі мною, кажучи – у мене є все для щастя – ти. Ти – це завжди уособлення нас трьох. А ти думав, що чоловіки не плачуть? Справді, вони не плачуть, а не тямлять себе від щастя. Отак беруть гублять голови у пестощах коханих жінок. І хто мені тут може заперечити.

І взагалі, я не раджу чоловікам мені перечити, особливо своєму. Просто в минулому житті я була чоловіком, тому добре знаю їх психологію, вірніше знаю їх духовні та фізичні потреби, а якщо ще точніше – вмію любити без очікування на взаємність. Весь секрет у тому, що тоді любов повертається  до мене силою їх стриманості та водночас і бажання. Саме тоді настає момент, коли чоловік не питає себе  варто любити, чи ні? Люблю чи, ні? Він губиться в  полоні. Для правдивих відчуттів даю волі. У вільному польоті  найзаповітніші бажання стають реальністю. У такому стані будь який чоловік не в змозі відрізнити ілюзію від реальності, бо я завжди шепочу на вушко про єдину занадту реальність, яку від перед собою бачить – я. Та це тільки половина секрету, інша половина у самих чоловіках….

Чоловіки люблять, коли їх називають хлопчиками. Але це вже старий секрет – їм подобається бути маленькими, виплеканими, викоханими…. Так може тільки мама. А мама – уособлення Бога (Любові),  створює чудо – Життя.

Тоді дорослий чоловік каже – ти мій Бог, я – твій учень (вчусь любити і відчувати любов), то народи мене –  дитину. І я народжую…. Народжую саме такого, якого хочу мати. Він  приходить у світ лежачи на мені, шукаючи губами груди, як тільки знаходить, то одразу  смакує вишневим запахом. Так, молозиво  терпко-кисло-солодке (як молоде вино). Я бачу, як оті перші краплини  залазять до кутиків його губ, а далі жадібною слюною сповзають по підборіддю. В цю мить відчуваю дотик теплої та рідкої рідини, яка робить вологою мене всю. І нарешті він заглядає в мої очі, у очі тої, котра щойно його народила. Бачить там своє віддзеркалення і усвідомлює себе живим, але разом з тим стає охоплений бажанням народжуватися знову і знову. Це ж бо приємно жити у моєму лоні, відчувати себе  величним Я, коли саме лоно надає тої величі Я – єдина  сутність, яка розвиває в собі життя – себе. І от настає мить, коли лоно починає виштовхувати його. Тоді я завжди кажу йому –   вір  мені і ти народишся щасливим, без почуття страху у ту нейтральну мить між диханням і бездиханністю. Продовжуй відчувати мене – своє Життя. Саме так бездиханність  вчиться дихати, і нарешті вимовляє свої перші звуки задоволення. Я просто обожнюю слухати, як він стогне… Хороший слух, це запорука успіху у відтворенні хорошого звуку. Саме для того, аби він слухав з моєї глибини  власний голос.

А хтось казав, що дива не буває. Та саме життя – диво. А для мене то є невимовне  Щастя бути чарівницею без чарівної палички. Коли тебе оточують безліч Метеликів – веселкових, грайливих…. Обсідають моє маленьке тіло живим віночком – розквітаю, розквітаю і так п’янко пахну весною. Він любить мій запах.

Знову йде дощ. Тільки прислухайся, як капає: кап-кап-ляп-ляп-кап-ляп-кап-ляп-л-л-ля-я-яп-п-п…. Пригадався мультик про Капітошку :). То якщо добре прислухатись,  можна почути мелодію дощу. До речі, дощ завжди співає те, що ти хочеш почути. Тому не переймайся  словами тих людей, котрі кажуть, що дощ створює поганий настрій. Просто такі люди забули мультик про Капітошку. Мої любі Капітошки, обожнюю запускати вас до хати через вікно, особливо коли вітром задуває… Інколи, ловлю себе на думці, що я більша дитина за свою дитину. Не тому що люблю дивитись мультики, через те, що оживляю казкових героїв у своїй реальній уяві і починаю жити у казці. Сьогодні до мене прилетів ослик, і я назвала його Мій. Мій  прилетів у сяйві зірочок. І ми гралися цілий день. А під вечір він спотикнувся, впав і в нього  відірвався хвостик. Тепер Мій ослик без хвостика…. Не пам’ятаєш з якої це казки?