І. Вічність і одна мить

А він крутить мене у біднебессі в хвилинах течії, рожево-ніжним сплеском ковтає вуста мої від миті аж до миті…

Я танцюю свій стриптиз…

– Коли я щось роблю надворі, то хочу аби ти була поруч.

Усміхаючись кажеш, береш за руку і ведеш за собою. А на дворі ніч дивиться липневими зірками.

– Це називається привласнив :)

– Це називається люблю :)

А на дворі ніч дивиться липневими зірками.

– І що ти робиш? :)

– Обіймаю свою дружину. :)

А на дворі ніч дивиться липневими зірками, місяць малює кола – відблиски поцілунків.

Люди кажуть, що я щаслива бо у мене в горщику на дерев’яному, широкому підвіконнику  росте папороть. Вона декоративна. І взгалі весь декор мого дому створений з щастя. Я на початку малюю ескіз, дехто називає планом, а вже тоді зафарбою буденність життям. Вчора вибрала шмат своєї папороті і віддала людині, попросивши: посади її  в горщика, постав там де багато сонця, поливай і не чіпай руками. Зазвичай не треба брати чужого щастя, але моє хороше, тому бери…

Кожного ранку я хочу дарувати тобі усмішку і ловити відблиск твоїх дитячих очей, хочу дивитися в них, як у річку (рідну сестричку) аби впіймати водоспад (братика), коли сонечко посіє промені теплом вийде веселка, отак вигляне з-за неба, підморгне і почне бавитись кришталиками, чи кульками, які люди тримають в долонях. Ой, обережно, не впусти.

– У тебе теплі руки.

– Ти щастя тримай, а не мої руки.

– Та я про нього й кажу.

– :)

– Нащо тобі це все? Хіба ти не можеш бути, як усі?

– Я і є всі.

– Та ні, ти унікальна.

– В порівнянні з ким?

– З усіма.

– Значить з собою.

Дуже давно я почала писати свою казку, ще з першого минулого втілення. Звісно, після першої смерті я надала втіленню озаку «пере». Мені сподобалось, от і перевтілююсь. Ти можеш не вірити, та й не варто вірити моїм словам,  тоді я була, я була маленькою, але впливовою «чорною дірою». Мені хотілось привласнювати усе навколо єдиною своєю силою думки – притягувати. Та навколо нічого небуло окрім мене і навіть навколо не було. Не було холодно, ані тепло, ані погано, ані добре… бо визначень таких не існувало і таких також. Так це був… ні, не початок, то був кінець. Виявилося, що я кругла у формі трикутника. Хіба так буває? А хіба буває не так? І щойно я кинула цю думку в нікуди, як шнурок розв’язався, і на шаленому бігу бігунця я впала і поповзла  змією залишаючи за собою слід невизначеного світла. Виявилося, що навіть у «чорної діри» є тінь. Прикро відчувати себе неособовим предметом – так навчилась відчувати. Запам’ятай цю мить, бо це народження емоції. Мої імпульси так пульсували, що ставало спекотно. Вони клекотіли всередині мене дивні думки, наче сучасний коваль мистецьку браму. І таки викували довгий язик. Запам’ятай і цю мить, бо так народилось Слово. Слово мовчало у німому грохоті почуттів аж до наступної миті, яку ти маєш запам’ятати – хотіти. Тоді подумала  – я тебе хотіти. Вийшло бажання, прямо зі Слова вилізло, як дитя з утроби матері. Я його бавила: колихала сподіваннями, сповивала надією, гріла вірою, бо Слово те було Любов. Воно текло далі – по спіралі. І чому мене люди бояться, вони ж також колись повзали і черевом злизували пилюку? Може тому, що я надто товста і чорна і з вусами великого сома? Та це пізніше, набагато пізніше, бо людина ще не людина, а шмат незформованого ядра.

–  Ти хто?

– Протон. А ти?

–  Нейтрон.

–  Давай кохатися.

Запропонував електрон.

Це надто складно уявити, тому не уявляй, вважай, що я зїхала з глузду. Запам’ятай ще одну мить – моє тіло. Зараз-зараз, намалюю вигини, тільки Дух вдихну.

–  Тепер упізнаєш?

– Так. Ти Єва.

–  Хороший мій, мене звати Мама.

–  Хіба я не Адам?

–  Я все тобі дам і навіть, можливість народитися.

Запам’ятай цю мить, бо це народження людини. Нарешті сталося.

–  А як же ребро?

–  Ти таки віриш у казку :)

 – Ось та тобі мою долоню, то малюй.

Так маленька людинка почала малювати лінії власного життя, починаючи з Раю.

Так от

В одному красивому-прекрасивому селі жила була дівчинака. Лелека її принесла зимою, мама з татом через це дуже переживали. Їм хотілося віддячитись лелеці та не знали як. Довго думали, думали, дивилися на змерзлі крила птаха, і придумали: лелека зігріла їх осінні серця у січні  неймовірним подарунком, тож і вони вирішили зробити так само, бож нема кращого подарунку ніж тепло. Перший промінчик надії про швидку весну обігрів лелеку ім’ям Сонечко. Зморена, вона підняла голову і вже за мить, як метелик на світло,  полетіла в обійми літа. Тож батьки з перших днів життя повінчали донечку з Світлом.  Вдома називали просто: Світлиночка, а поза домом – Батьківна. Прізвище дали – Безхмарна, інколи Вітряна, часом Морозна… На її світлій голівці росли два хвостики, а біле чоло прикривали коретенькі пасма. Вона росла слухняною, хоч інколи бувала ябідою. Старший брат Максим навчив маленьку всьому, що мають знати дівчатка у неповних шість рочків. Тому коли настала пора йти до школи сказала мамі: а навіщо мені вчитись, я і так розумна. А мама відповіла: то підеш ділитися своєю розумністю з іншими дітками.