І. Тиша

Кава. Чорна кава без цукру. Аромат ранку, пусті обійми, за вікном туманне небо – дощ. Сьогодні дощ народився з туману. Обійняв мене поцілунком пригортаючи смаком мелених зерен і запахом. Вітер  кличе. Я розстелюю руками скло і виходжу у світ без скафандру. Зараз Місяць на диво веселий – щасливий, бо супроводжує Землю. Венера, як завжди  – Жінка у всій своїй хтивій повноті тягнеться до Сонця, подалі  від гріха. Меркурій колише в обіймах її бажання мов дитя пригортає і пестить – аби тільки торкнутись її вій поцілунком, хоча б у думках… Але вона хоче Сонце.  І він ним стає. Чудові зміни у галактиці, просто прекрасні – планети зійшлись у танку – занадта гравітація. А нові Зірки тріпочуть зусюди, особливо з видимого моїм оком Початку доносячи неймовірне сяйво. Я – Золотий Перетин. Усе, що поза моєї меншої частини – минуле, поза більшої – майбутнє. А теперішнє стирчить з моєї душі, там де народжується Істина. Адже для Бога найкращий теперішній стан  – я у становищі. Під моєю товстою шапкою тіла живе материнська мантія у лоні якої маленьке Ядро. Моє любе Ядерце. Нервова система – кристалічна решітка, вона є основою будови мого Кристалика. А ось іще один зв’язок і формування майбутнього образу завершується розміром у етап серцебиття – тук-тук, тук-тук…

Чуєш, ти чуєш? Це Життя. Моя ніжна Любове, я плекаю тебе ось уже цілу Вічність у всіх існуючих світах і вимірах, у всесвітах. Плекаю – чекаю твого народження. Тоді ти народилася в мені, але проклала свій шлях до людей розміром у час. Зараз саме час, саме той аби змінити хвилину на Мить.

Оглядаюсь. У просторах вселенського океану ти – крихітна доля піщинки – маленька пилинка серед великості Зірок. Ледь помітно мерехтиш і виблискуєш подібно кришталю…

Кава. Чорна кава без цукру. Аромат ранку, пусті обійми, за вікном туманне небо – дощ.

Моя долоня все ще прикладена до скла перистим сплетінням пальців. Погляд тріпоче між змерзлих листків виноградника, відривається і враз падає донизу. Вимочена калюжа проготрає мій погляд і любляче топить. Я востаннє ковтаю присмак кисню і засинаю. А  там летять журавлі за праобразом весни.

Ну що я можу тобі ще сказати, ти знаєш про мене все. Ну що я можу тобі дати, чим заповнити перспективу буденності разом? Я ж умію тільки любити. Залюблю тебе до смерті, як калюжа мій погляд. А коли лежатимеш у моїх обіймах то гладитиму. Бачиш, так вже сталося, що в Любові Жіночі руки, Материнське серце і Божа Мудрість.

Він каже, що я особлива. Я довірлива, тому вірю. Торкаюсь  особливістю до всіх закуточків його тіла – часом тану снігом, часом стрибаю променями, часом кручусь вихором, та так аж дух захоплює, а зараз – стікаю краплинами дощу. Але завжди по-дитячому щиро.

Субота. Осінній листопад. Вирішила більше не писати і менше також. Тому кладу свого Щоденника за пазуху, вимикаю ком'ютер і йду бавитись з донечкою. Зараз ми приготуємо найкращий у світі подарунок до дня народження неймовірної людини.

– Ну як можна полюбити земне життя більше за вічне?

– А як можна спокушати провокацією?

– Жінка і є провокація.

– До Вічного Життя.

– Яблуко?

– Дивись глибше – засвоєння заліза.

– А фосфор?

– Світло.

– Ти ненормальна.

– То знайди собі іншу.

– Я хочу Галину.

– Аби було ім'я, як у мене?

– Суть не в імені, а в тобі.

– Ходи до мене.

– Хіба можна ближче?

– Глибше. Завжди можна глибше поринати у свідомість людини, стати думкою там досхочу. Знаєш, світ у якому я живу Небесний. І люди там живуть небесні – оголені. Нам зайвий одях  маскарадних костюмів  буденності. Адже ми усі тут просто щасливі – нагі і вільні. Так добре?  – підсуваючись  питаю. І так також –  промовляє закриваючи поцілунком рота.

Тихо. Тиша. Лише Щастя воркоче голубами, шумить дощем  – сміхом заснувшої дитини.

Кава. Чорна кава без цукру. Аромат ранку, пусті обійми, за вікном туманне небо – дощ.

Очі у мого Дощика карі – дві Краплинки які питають у Моря  – Мамо, а ми також Море?

– Так, Сонечко, Море, тільки маленьке.

– А Океан глибший за тебе?

– Так. Я – його глибина.