І. Наймиліша

Ти геній. І я геній. Ми обоє геніальні. :) Ми лікуємо один одного. Я тебе пишу, а ти мене слухаєш. Я тебе слухаю, а ти мене  – пишеш. Адже я музика, твоя музика, музика генія. Геніальна музика. Розгорни мене скрипкою, я так хочу і фортепіано також, і флейтою… Розгорни мене диханням нот на чистому аркуші паперу – розлий чорнило вмокуючи кутик гострого пера. Розгорни мене… По шкірі мороз  у мене від тебе, а в тебе від мене. Божевілля.

А тепер відкрий очі.

Відкрий душу і серце. Я навчу тебе радіти кожній миті Життя.

Сумував? Звісно, сумував. Але не варто. Нетреба берегти незбережене. Боже мій, скільки несказаних слів, не придуманих ідей, загублених думок…

Ти обіцяв присвятити мені Книгу. Тільки тоді  не збагнула, що я і є твоя Книга, написана впродовж і впоперек, рядками та малюнками не графітом, не чорнилом, а тобою. І я назвала Її Любов’ю. Вона  – дівчинка, вона – жінка, вона – мама. Вона та частина мене, яка охоплює Вселенське око і диханням своїм дарує життя неживому і великому і малому. Вона – Бог – мій вічний коханець.

Я народилася людиною. Я народилася, дитиною. Я народилася дівчинкою. Я народилася жінкою. Я народилася мамою.

Відкрий очі. Дай мені торкнутись губами твоїх зіниць, так аби душа наповнилась світлом. Дай мені вдихнути в твої ніздрі трішки себе, трішки піску. А потім… Потім змішати краплину часу  в склянці з Вічністю. Пий. Смачно. Знаю :). Облизую вуста. Не кажи нічого, мовчи. І я мовчатиму.

Якби ти знав, як довго мені доводилось  їсти космічний пил, запивати  рідким азотом і мерзнути, розумієш, мерзнути. І не треба мене кликати Королевою. Якби ти був Кай, то я б була Королева. Ти не той хлопчик, не з тим замерзлим серцем, і дівчинка не Герда. Ти – Казка, а я – твої щасливі сторінки.

Бачиш, життя людини не складається саме по собі. Доля – невидима енергія, котра штовхає вперед – малює свої лінії на долонях. Вона не може бути поганою через те, що людина  не вміє читати мистецтво.  На противагу інша сила, рівна їй по шкалі людськості, служить тяжінням не даючи забути першоджерело. Але людина надто прагне у космос. Все ідеально, якби не дзеркало, бо фізичний космос у ньому – безодня, а безодня – космос. Його прирівнюють до душі намагаючись  знайти Венеру і вірити в розмову зірок, вплив планет і бурь на власний мозок. Це третя сила. А четверта – Істина. Вона об’єднує в собі всі на всіх рівнях свідомості та тіла. Знання – її передумова. Це саме та сила, яка повторюється двічі – істинно істинно кажу.

Якби я зліпила глечик з ніздрями в котрі вдихнула б дихання, то став би глечик живою душею. В такому випадку тваринам не варто було б еволюціонувати до ссавців, а ссавцям –  до людини. Істинно істинно кажу, людина – це глечик, сосуд, котрий вміщує в собі Бога. Тіло – це одяг Любові, воно вміє відчувати найпотаємніші миті Духу й Душі.

Істинно істинно кажу голою бути краще. Ми завжди разом і завжди голі.

Разом – це Ми. Голі – вільні. І нехай більше мене не питають чи любився Я з Магдалиною.

Відкрий очі, дивись…

Мереживо зірок намистом із планет усіяним піском Вічності без меж. Міражі веселкових снів лягають хвилею у просторову даль, сльозами плачуть щирими, вихором із слів. Оазис – янгольський спів. Колише люльку із Життя. В мовчанні – суть. В гармонії – Земля. Благословляю тебе Любов’ю во віки віков. Амінь.

Істинно істинно кажу без солі світ був би прісним.

Паморочиться в голові, терпнуть руки і ноги. Минає. Я прокидаюсь серед безкрайого поля снігів. Сніг блищить колами Сонця, яке марить дотиком до Землі. Не та Земля, яка зветься Землею, а та, яка дає Життя. І не важливо Венера це чи Марс, хай навіть Уран. Адже кожна людина починається з решітки. Тому так чи інакше кристал.  Кристалічна решітка то є запорука основи. Основа – площина Всесвіту. Всесвіт, який вміщує в собі Вічність з доби. Доба динозаврів минула, як і людська. Настала доба Любові. І неважливо чи вірять у генія інші, важливо що він є. І силою Істини втримує в собі  світи та виміри.

О, мій Вівальді, чому ти не Моцарт?

Вдома нікого нема, окрім мене звісно і мишки, яка ще звечора прокралася на горище з горішком осіннього блага, вмостилася в м’якості тепла і спить. Чуєш її сопіння? :)

Нехай спить. На ліжечку доні дрімає песик – моя маленька, пухнаста дівчинка. Жива лялька? Ні, це вже людина з великими очима добра, сама невинність, щирість, ласка… Скрутилася калачиком і підспівує мишці ледь чутним хропінням. На кухні, поруч великого акваріума, на теплій підлозі  вмостився котик зі своєю кішечкою. Вона вилизує його вушко, також любить вушка, а він – її спинку. На це дивляться рибки, мерехтять барвистими хвостиками породжуючи в сплетінні сонячних променів, котрі залазять до хати, справжню веселку. Тепло і затишно. А на дворі, у годівнички, що змайстрували донечка з татом, на старій груші сидять пташки. Дякують за крихти хліба і співають. Відчиняю двері та вікна – заходьте, всі заходьте… Увійшли. Тільки вітер лишився назовні, засмутився бо не схотів порушувати ідилію тишини, тому сперся руками на стінку, мов тримаючи хату, опустив голову з кучерявим волоссям і стоїть.

– Ей, а ти чого не заходиш?

– Аби тебе не тривожити, аби не заважати.

– Ти ніколи мені не заважаєш. Знаєш, мій спокій живе у твоїх кучерях, а я так люблю губити в них пальці. То йди до мене. :)