І. Едемський cад

Звичайний вечір. За вікном шепоче дощ, мабуть про щось своє – особисте. Мені хочеться зрозуміти кожне його мокре слово і навіть слівце, тому відкриваю вікно, залізаю на підвіконня і хапаю краплі руками. Краплі падають разом зі мною, тільки їх життя продовжується на Землі, а моє  – на Небі. Як воно там жити? – спитала мене уві сні доня, до якої приходжу кожної ночі, аби поцілувати, розказати казочку, попестити…. А я відповіла – вогко. Може, комусь здається, що хмарини сухі і м’які як перина, але вони…. Вони мокрі від моїх сліз. Я маю всім людям казати, що мої  сльози від щастя, бо Богиня  стаючи Собою  має два напрямки, але вибір один. Перший –  бути сильною. Другий – бути сильною. От і я вибрала – бути сильною. Я сильна, бо Богиня – увесь Всесвіт у моїх долонях. Але чому так часто хочеться бути просто жінкою?…..

     – Але навіщо тобі та сила, коли ти там сама?

Я не чекала такого питання, та моє Янголятко дивилось на мене пронизливим поглядом шукаючи відповідь. Грала  скрипка перегукуючись з сопілкою…. А воно так солодко спало усміхаючись уві сні. Я простягнула руку, та мій дотик розчинився у всій повноті безсилої сили. От як – можу Все, тільки не пестити дотиком доню.

І справді, навіщо мені та сила, коли я сама.

Мій  дощ глянув на мене, хотів було заспокоїти, але ще більше навіяв  спогади про сонячний день.

– А ти обіцяла показати мені свій світ.

– Обіцяла. Дай мені руку, я тебе поведу.

Маленьке дівчатко  з кирпатим носиком, у піжамці  з малюнком ведмедика, однієї ночі піднялося з ліжка  і  сіло коло вікна. Літній вітер розплющив її оченята і показав дорогу на місяць. У його сяйві вона йшла  небом. Коли з іншого боку висіло сонце. Поруч неї йшла я у своєму Божественному вбранні – гола і прозора. Іноді  ставала  для неї периною-хмариною, тоді маленька відпочивала,  іноді –  краплями роси, тоді маленька гралась, іноді – променем, тоді маленька купалася…. А хотілося бути просто земною мамою.

Де ж він? – питала вона. А я відказувала – ще трішки, ось відпустимо це століття у Вічність і тоді ти побачиш.

А тим часом люди прокрутили час  кілька разів з осені по осінь. Таке враження, що на Землі вже цілу вічність одна тільки осінь зі своїми журавлями та лелеками. Він казав розбудити Його, коли осінь мине. А вона триває. Тримає мене в своїх обіймах і не відпускає до Нього. Просто я надто люблю дощ.

І враз  небо поділилось навпіл, так що можна було заглянути туди. Сходинки з лози обвили дорогу маленької і вона поволі опускалась уверх. Кожна нижча сходинка піднімала її все вище і вище, аж поки, хода дівчинки не піднялась у легкому польоті.

Тоді розступилися зорі у нічному небі, наче підняли свою  занавіску і відкрили погляд у вікно. За тим склом майорів світ.

– Це і є він?

Спитала доня.

– Так, Зірочко. Тож відчиняй.

Вона  з цікавістю торкнулась люстерка і покрутила маленького ключика. Хто ж це придумав таке – замкнути людей в ілюзії, коли там ціла Вічність Життя?  – спитала. Як тільки-но сказала, то шалений вихор  розбив скло тої шибки, воно друзками посипалось на свідомість людей, що під нами. Боляче ранило їх фізичний розум, а душу – калічило злом. Маленька відчула  біль кожного з них, він пронизав її наче нитка голку, а голка з ниткою –  чистий шмат полотна. Полилася кров, почувся стогін. Моя Мелодія вже не лунала на околицях їхньої осені, тихенько жевріла надією, бо вірила в Любов.

– Чого ти привела мене до пекла?

Заплакала і спитала.

 – ….

Я промовчала.

– Це і є твій світ?!

 – …

Я промовчала.

– Мамо!

– …

Я промовчала. Так віддала Йому в  жертву найдорожче – Дитину. Тої миті моя жіноча цнота  розірвалась  водами. Води хлинули дощем, тим котрого надто люблю і осінь минула.

– Прокидайся, любий.

Тихо прошепотіла. Він глянув на мене синім поглядом і мовив цілунком закоханого  Бога.

– О Моя Богине, нащо Я так довго спав?

– Це  я довго йшла до Тебе.

– А де всі?

– От-от народяться.

– Ти любиш дітей?

– Обожнюю. Настільки, що віддала Зірочку Тобі в жертву. Я можу Все, але не можу її попестити… Часом, я мрію аби Ти мене відпустив, хоча б на один день, тільки цього разу не людиною, а мамою.

– Йди. Я відпускаю

– Справді?

– Так, йди.

– А ти сумуватимеш за мною?

– Ні.

–  Ні?

– Я ходитиму з тобою, живучи у твоєму Лоні. І кожного разу, коли твоя утроба народжуватиме, буду народжуватися Я. Без відчуття болю і запаху людської крові. Більше ти не народжуватимеш у муках, бо мені   не сила  впродовж вічності  пити твої солені сльози і бачити, як рветься Моє  м’яке, ніжне Лоно.

– А от і мій світ, доню.

– Та це ж Земля!