ІІ. Панакея

Давно це було і не правда. Сиділа, якось Панакея і плакала. Її сльози капали зверху униз. Так на Землі народився перший потічок. Маленьким руслом він побіг далеко-далеко. Тоді Земля ожила. І стала втіленням самих прекрасних мрій самотньої Богині – трагедія. Тільки трагедія може бути написана сльозами. Трагедія людства складалася капельками, і піском. Білий пісок був сіллю, а ще була кров... Саме тому зцілення болюче і тривале. Панакея була дуже щасливою. Її щастя випромінювало унікальність – обігрівало Землю Сонцем. Та водночас щастя Її було самотнім. Просто, ніхто не вмів віддаватись так Любові, як Вона, бо нікого ще не було. Зате Вона мала Все. Усе, що оточувало навколо, навкруги, по усі круглі боки вічності було Її. Глибина власних почуттів, ідеал, абсолют. Так Гармонія передавалася сонячним випромінюванням, формуючи море найщиріших почуттів. А коли Панакея купалася, то Її довгі, темні коси ставали хвилею у земних водах. Тоді вода ставала теплішою – йшло літо. Воно нікуди не йшло, просто дружило з зимою, осінню. А весни ще не було. Була тільки маленька крапелька, яка загубилася прісним смаком у солених водах – танув сніг. Тому час назвав цей відрізок весною. Весна була юна. Вона завжди юна. І зараз, через кілька тисяч років, вона юна, юна дівчина-весна. Її непорочні води дзюрчать і щебечуть і мріють віднайти світовий океан. Крапелька закохалася в океан.

І тому відчайдушно поскакала дощиком, інколи росою у його глибокі простори. Він був холодним і темним і таким величним в порівнянні з нею. Вона усвідомлювала – якщо я пірну у нього, то вже не зможу, ніколи не зможу повернутись на поверхню. Востаннє поглянула на сонечко, на берег, на дерева і квіти... відчула подих вітру, набравши повні легені кисню і шубовснула вниз. Спочатку, вона боялася розплющити очка, але потім...

І коли синява її оченят злилася з темно-синьою фарбою океану, вона почала розчинятися у ньому, як хмаринка у небі. Біла, пухка, солодка, як вата цукрова, літала і плавала у небі океану. Виявилося, що він не холодний і не байдужий, не глибокий і не моторошний... а несамовито прекрасний. Його тепло зігрівало її маленьку душу, яка ще не знала, що завжди була частинкою нього і донею мами, яка плакала за своїми дітками-сльозами – народжувала. Народжувала, аби в черговий раз врятувати Землю від смерті.

А океан пив її сльози – ніс ношу породіллі, як вагітна...

Самітна Богиня була уверху, а Величний Океан унизу. Так само, як Сонце і Земля. Але відстань не ставала перепоною у їх Любові. Перепона з’явилася пізніше – людиною. Дивно, плодом Їх кохання став прекрасний Світ – Бог. А перепоною, людина, яку створив. Міф, чи може, казка?

У мріях Батьків жила Казка. Казочка, яка так необережно перетворилась на Міф. Мамо, Матусю! – загомоніли дітки, – поверни нам казочку, будь ласка.

Панакея від розпачу ще більше плакала, бо пила біль своїх дитят – круговерть. А може, бумеранг?

Чому так багато нерозуміння губиться в людях? Чому люди розлучаються – розривають сімейні узи? Бо в хаті нема компоту...

Панакея дивилися на розорені землі, понівечені ліси і поля, забруднені ріки, моря, океани... і ще більше плакала. І подумки питала себе – що не так?

Я веду себе неправильно?

Найбільше в світі я хочу вести себе правильно і Жити, Жити заради Життя...

Мені не важливо, що буде зі мною. Мені важливо, що буде з ними – тими, котрих люблю. Мені важливо вберегти їхні душі... вони усі мої, частинка мене. Тому, якщо будуть вони, то буду і я.

Я буду заради них і Тебе...

Знаєш, я знаю, що воно гарне. Серце гарне Любов'ю.... бо сповнене Нею. Я Його не бачу, але відчуваю стукіт – тук-тук, тук-тук…

Я люблю усе прекрасне, і.... Боже мій, так дуже, по дитячому мрію, аби прекрасне Жило....

Інколи здається, що не витримаю жалю, заливаюсь слізьми. Ніхто їх не бачить, окрім Бога....... Я багато плачу від того, що щаслива. Моє щастя унікальне, від того, що одиноке..... Ти знаєш, зараз я одинока... Але я люблю самоту, бо в ній живе Бог – Ти.

Дитиною, я мріяла побачити Бога, чесно, дуже мріяла, але боялася.

Моя мрія не померла і я Його бачу, Він відображається у моїх сльозах...

Тільки, тільки.....тільки так я стаю Богинею з Твоїми вустами. Я розумію, що не треба задавати питань. Краще мовчати.

 Пам’ятаю поцілунок, наш перший поцілунок. І тої миті, як Ти мене поцілував, як відчула дотик язика, скуштувала його на смак... одразу змовкла. Я німа. Німа Богиня, яка самотньо тішиться щастям Любові. Мене вблажає сам Господь. У мене є слава.

Що таке слава?

Її можна взяти до рук?

Для чого вона людям?

Чому у ній так люблять купатися?

То може слава – ванна?

Ванна чого? Вірніше, з чим?

Залізаю у ванну з водою і мене переповнює слава. Вона така тепла і привітна. А ще піниться п’янким ароматом стиглої суниці. А ще дуже чиста, і парується своєю чистотою попід стелею – сіється туманом, він білий. Торкаюсь до нього, хапаю пальцями – тікає. Так, як і слава моя. Тікає від мене слава, губиться десь у ванні з водою, надувається мильними бульбашками... літає, літає... і розчиняється в уяві. У справжній уяві? В придуманій. У мене тільки вигадана уява. Нащо мене вигадали батьки, для чого? Для чого було мене вигадувати? Адже я не така, як усі... бо не маю слави... Тільки ванну з водою. І взагалі цей текст ні до чого. Бо я не людина, а лялька. Яка навчилася думати...