ІІ. Любов – пелени з Раю

Так тихо... тихо...ти-хо...т-и-х-о...

Яка ти? Ти така... така тиха і скромна. Твої скромні очі дивляться на мене і мені стає... Як мені стає? Не знаю. Я нічого не знаю, не розумію. У мене, мабуть їде дах. Цікаво – куди він їде. Ні. Цікаво – на чому. А ще цікавіше – як. Як так сталося, що в мене почав їхати дах. Хата начебто не стара, дах взагалі роки два тому ремонтували... може в тому й помилка, що треба було розібрати його і зробити новий. А ми лише підлатали. Тому він їде. Уже багато проїхав – не видно рідної вулиці, поля, лісу за ним... тільки Небо. Але Воно чуже. Те чуже Небо якесь незвичайне. Воно також на мене дивиться своїми скромними очима. І у мене від Нього знову їде дах. Минає чуже Небо і я впираюся носом у величезну гору. Вона стала на моїй дорозі і не хоче пропустити. Намагалася її відсунути, та сил не вистачає. Так мене ніч і застала під тією горою. Нічого. Якось переживу єдину ніч... єдину ніч далеко від дому. Навернулися сльози, та я миттю їх сховала. Але мою схованку викрили і відпустили їх, їх відпустили зірки, що сяяли на чужому небі. Загубилася. Тепер я загублена. Загублена у своєму світі – чужому, сиджу під горою і плачу. Мене ніхто не може почути, бо я всередині себе, всередині тої порожнечі, що вчора налякала мене до смерті. Вона налякала тим, що виявляється я не можу померти, я безсмертна. Важко жити без смерті. Інколи нестерпно. Нестерпно, що Зло ніяк не може померти, бо Безкінечність продала Йому душу. Тепер Зло танцює від радості, виявляється, воно вміє радіти... тоді, коли “певним істотам” погано, але вони не розуміють, що то погано і радіють разом з ним. Вони обіймаються і крутяться у круговерті життів. Переходячи з віку у вік бідою, лихом... І тоді мені спало на думку, що Зло мабуть також загубилося, як я. Як мені, йому хочеться додому. Йому до свого, а мені до свого. І в нього мабуть, також їде дах...

 А зорі ясні, ясні і великі. Серце щемить у грудях, якось не так, як завжди. Воно завжди щемить. Дивне серце – б’ється без зупинку... йому важко, але... А зорі, вони такі... такі красиві і далекі. Підморгують мені згори і сміються. Вони завжди сміються. Їм там мабуть дуже весело висіти. Цікаво хто їх там приліпив? Кажуть, що Бог. Але як той Бог дотягнувся до Неба, воно ж чуже?.. Ох ті зорі – пустотливі, кокетливі зірочки. Вони з усіма ”загравають”, бо полюбляють бавитися, наче діти. Мабуть, серед них є зірочки-діти. Бо зірки великі, а зірочки – маленькі. Ті зірочки та зірки цілує місяць. Він їх так палко цілує, що в голові у нього паморочиться, коли він повний... а у зірочок несподівано виростають кутики, і починають виблискувати щастям. Місяць любить своїх зірочок, а вони його. Як це гарно, правда?

Ніч. Ніч така ясна, аж занадто. Занадто чуже небо дивиться на мене так... так дивно. Так, що мені хочеться до нього торкнутись. Але воно так...е  чуже.

Моє Небо, ти вже не моє? Як розказати Йому про свою Любов. Як розказати, що полишила рідний дім, вулицю, поле, ліс..., аби бути ближче до Нього. Мого... мого чужого Неба. У мене через Нього їде дах. Коли він їде я починаю вірити, ще не знаю у що, чи в кого, але вірю. Те чуже Небо запалює в мені свої вогні – великі та маленькі зірочки, і мені стає тепло. А коли мій місяць цілує їх, я відчуваю його Любов. Вона прекрасна, вона така... така глибока і щира.

Якоїсь миті та Любов поглинає собою гору яка не дає мені йти і я опиняюсь на просторі, безмежному просторі. Там пахне... так пахне ладаном, чути спів, так співають тільки Янголи. І якась жінка сповиває дитя. Діва Марія тримає на руках Немовлятко, Яке мовить – мовчить. Мовчить про усе. Коли Немовлятко мовчить – тоді я чую. Коли Немовлятко спить – я бачу. Немовлятко росте, але завжди маленьке, і Діва Марія Його завжди сповиває, сповиває Пеленами своєї Пречистої Любові. Ті Пелени Вона бере з Раю. З того Раю, що Люди називають Пеклом. Бо перевернули світ догори дриґом, коли придумали танець Зла. Зло хитре, але люди ще хитріші, бо вирішили перемудрити Бога. Взяли якось і розіп’яли те Немовлятко. Та Діва Марія витирала його кров Пеленами з Раю, муки його збирала своїми сльозами. І Він Воскрес. Її Дитина назавжди Воскресла в Її Душі...

А наша дитина – душа – мертва, бо в ній не може померти Зло – безсмертне. Ми не здатні народжувати Бога всередині себе щомиті. То Бог дав нам можливість зробити це лише раз у рік... Але і тоді Боже Небо чуже нам. Ми не здатні воскресити в собі Бога – Христа щомиті. То він дав нам можливість робити це лише раз у рік... Але і тоді ми жадібно їмо хліб (не Паску) і п’ємо грішне вино. Воно тече нашими вустами, затікає в душу і там кишить безсмертю...

Але та Жінка, та свята Жінка, сповиває Своє Дитя Пеленами з Раю – Мама. І пестить Його і голубить...

Бере загублене Зло за руку і Любляче показує йому дорогу до Його Дому – у Безодню.