ІІ. Ти

У мене є слава. Вона є сьогодні. Нащо вона мені, коли Тебе там нема.

Ти там... де не я. Не я Твоя слава... Без Тебе моя велич зовсім не велич. Без Тебе сила – слабість. Без Тебе нема мене.

У мене є слава. І що мені з нею робити... її так багато, що гублюся у ній – обступають мене мури самоти. Вони високі, аж до Неба. До того Неба, що ще учора було моїм, а вже сьогодні – чуже – надто близьке. Ще учора я дивилася в своє Небо, у своє дороге Небо, воно усміхалось... знало, що я люблю сміх. А сьогодні... Просто несподівано настало завтра. Завтра лякає несподіванкою, майже завжди. Майже завжди – учора та сьогодні цілую Твої очі, тоді вони стають моїми, лише на одну мить. Але я хапаю її своїми маленькими долонями, і прикладаю до серця – воно в моїх руках. Я вийняла його для Тебе. Для Тебе мій... Ти вчора був мій, і сьогодні був, але настало завтра. Те завтра налякало мене і я втекла, сховалася за високими мурами самоти. Не Ти їх будував, Ти будував інше... Але те інше було не для мене. А я хотіла забрати собі... Тебе усього хотіла. Я егоїстка. Бо дуже багато хочу – Любити тебе. Ти дозволяєш, відкриваєш Душу, впускаєш мене і голубиш, Ти так голубиш... ще ніхто так не робив зі мною. З Тобою добре... Але настало завтра і Ти пішов. Тоді, коли я спала – уві сні. Ти прийшов до мене уві сні, уві сні й полишив – я. Я Тебе покинула, до чужого бога линула, тому настало завтра.

У мене є слава. Вона така велика, що не поміщається в моїй голові. Тому виривається назовні і тікає до Тебе – наздоганяє. Ти Живеш, не тікаєш, а просто Живеш. Біжу тільки я. Біжу і хапаю не свої сніжинки, вони кружляють над моєю головою, тому я мокра. Я завжди мокра, коли згадую Тебе. Тому... Тому що багато хочу – Любити тебе. Дивне це завтра. Ніколи не думала, що воно прийде до мене, ніколи не думала, що воно прийде...

Коли йшов, я спала, мабуть, дивився на мене сонну... З мене завжди сповзає ковдра, тому прикрив... собою. А потім взяв і пішов. Пішов Жити далі – залишився. Та я не збагнула, я зрозуміла все не так... тому настало завтра, те завтра, яке розлучило нас. Лише на мить. Але та мить без Тебе встигла збудувати мури самоти. Вони обступили мене. Хочу до Тебе, Господи, як я хочу до Тебе! Ти мене чуєш, я знаю. Ти завжди слухав. Тільки слухав, ніколи не говорив – мовчки. Завтра я стала німа, бо перестала говорити мовчки з Тобою, лише на мить, але та мить вирвала мого язика, того, що говорив Тобою і викинула... Мені не шкода за ним, шкода за мовчанням з Тобою. Мені не було боляче, а є – у мене все добре. Просто близька людина помирає, аби народитись... Вони не розуміють і плачуть. А я розумію і також плачу, бо не можу бачити страждання. Та людина страждає. Вона хвора, вона дуже хвора. Дуже, дуже болить...

– У тебе все добре?

– Добре.

Хіба я могла сказати інакше? Хіба могла сказати, що помираю? Тому у мене все добре, я щаслива... тому й одинока, бо моє щастя одиноке в цілому світі, такого більше нема, воно унікальне... Унікальне, бо вміє бути щасливим попри біль... ні не Ти. Ти ніколи не завдавав мені болю. Я, тільки я. Бо я егоїстка – хочу Любити...

Живеш в майбутньому – сьогодні. А я в минулому – завтра. Тому не дивися на мене таку. Бо зараз я кепсько виглядаю – некрасива. Не дивися на мене таку, не треба, тільки за руку тримай. Коли я відчуваю Твою руку, зникає слава, бо є Ти. Моя долоня суха і потріскана – не ніжна, мої очі попухлі й червоні, щоки надуті, губи покусані, і все тіло не пахне потом... Тому не дивитися на мене, просто тримай за руку.