ІІ. Вільна

Коли розтане сніг, якого нема... вийду на вулицю. Там будуть Твої сліди, піду за ними. Ти мене кудись ведеш. Я відчуваю. Мені не важко відчувати Тебе. Бо Ти єдиний в моєму житті. Ще трішки морозно, бо я боса. Тому стаю у Твої великі сліди і топлюся у них. Маленька, дуже маленька. Не варта Твоєї уваги, Твоєї Любові, яку Ти ховаєш за покаранням мене – відсутністю Себе. Та знаєш, Люблю Тебе навіть тоді, коли Ти мене караєш. Інколи сумно. Але той сум – Ти, тому мені радісно. В мене болить голова, трусяться руки, хочеться спати... лягаю, на вулиці посеред Твоїх великих слідів. Вогко...

Якась вогкість пронизує, це мабуть туман... Лягає на мене білою, а може сірою ковдрою – стає тепло – їду. Їду тими слідами, що задурюють думки у свій розріджений стан. Хтось гукнув – ось вона. Підбігають, хапають за руки, ведуть... А я думаю – навіщо, я сама можу… Вириваюся, але не тікаю – іду. Вони позаду, усі ті, що хочуть вести мене своєю дорогою. У мене є своя – Твоя, мені не треба вашу – кажу це їм. А вони не вірять, не вірять і сміються. Нехай собі, мені не байдуже, але сумно, за них, за тих котрі не вірять і сміються. Я люблю сміх, але їхній сміх не Твій – чужий – іншого бога – їхнього. Тому вони жорстокі – стисли мої маленькі руки, своїми величезними долонями, а потім мотузками – прив’язали, аби не втекла. Вони прив’язали моє нікчемне тіло. Тіло крутиться, вертиться, йому не до вподоби лежати, бо хоче йти. Але на тих мотузках величезний вузол... А на вулиці мене чекаєш Ти. Я не можу підвести Тебе, тому лишаю своє тіло там і йду, не їду, а йду. Вони бачать мою ходу – заметушилися, ріжуть вузли, і кажуть – ти вільна. Але я вже далеко, майже поруч Тебе, іду по Твоїх слідах і вигукую їм – так, я вільна!...

Коли розтане сніг, якого нема, вийду на вулицю – весна. В моїй душі завжди весна. Інколи весна кидає легенький морозець, інколи – туман, інколи – дощ, інколи заметіль... але мені ніколи не холодно, бо весна завжди тепла. Тому моя душа – літо. Маленьке літо, яке поруч Тебе стало великим – круглий рік. Не буває року, бо не буває часу, отже моє літо – вічність. Вічність Тебе. Віддаюсь тобі віддано і щиро, не бери мене, а живи в мені. В мені Твої сліди, я йду по них просторами власної душі. Вона моя власна, бо Твоя.

Інколи згадую своє тіло – казочку. Розказую її своїм дітям, онукам, правнукам... вони люблять слухати, бо я бабуся, тільки бабуся – дівчинка. Маленьке дівчатко...

Крутить заметіль, трішки, морозить мороз, трішки. Сніжинки літають вільним польотом, лягають на долоні, але не тануть, лише лягають. Їм затишно на моїй маленькій м’якій долоні, бо я їх люблю. Я люблю сніжинки. Люблю прикладати їх до щік, тоді вони рожевіють, не щоки – сніжинки. Люблю коштувати на смак – солодкі – губи. А ще люблю кидатися ними. Пам’ятаєш, ми гралися малі і босі. Ти кидав мене у кучугури снігу – перину, так ніжно кидав... Кидав Себе поверх мене – так м’яко. У нашій маленькій хаті завжди тепло. Вона маленька, бо тісна – не має кордонів – простір Вічності. Там горить вогник – Ми. Ми – єдиний вогонь у нашому домі – Любов. Тому нам гаряче Любити один одного. Інколи Тебе нема, кидаєш мене саму – ніколи. Тоді я плачу, за Тобою – сміюся. Інколи ми губимося один від одного у глибині один одного – шукаємо себе. Нема тебе. Нема мене. Нема – я. Нема – Ти. Є лише – Ми. Відколи є Ми – завжди були, на Землі існують пори року – весна, літо, зима, осінь. Але ті, котрі мене в’язали не розуміють, що то Ми. Тому придумали дванадцять місяців. Якби це було лише казкою, то вони були б її героями. Але це не тільки казка, а й реальність – їхні життя. Свій час вони називають реальністю – губляться в минулому. Тому, тоді коли Ми приходимо, вони завжди розгублені – не віддають себе, як колись я. Колись була лише я. Але це так мало – нічого. Тому я відкинула нічого і намалювала – Нас. Наше майбутнє – теперішнє – Ми.

Коли розтане сніг, якого нема... Він є, бо я його малюю, малюю для Нас. Я не вмію малювати, зате Люблю, тому у мене виходить...