ІІ. Коктейль Любові

Ні. Якби ти мене розізлив, я б до тебе дотяглася і зробила свою улюблену справу – покусала (носик і вушка, і...) без жодного слова. Але при умові, що ти не будеш піддаватися. Бо весь кайф у тому, що ти незламний (стриманий)... Але я тебе ламаю – маю. Тоді, коли захочу – ти завжди тікаєш, бо завжди повертаєшся. Тому я невимовно зла. Бо коли зла, то нестримно жагуча. Бачиш вогонь?... Не бачиш, бо я тобі закрила очі собою... Моє тіло прозоре, але я дозволяю тобі торкнутись і ти опиняєшся всередині мене. Що ти відчуваєш? Яка я зсередини, розкажи. Ні, не розказуй – покажи. Покажи, як ти мене любиш. Поцілунком? Ні. Його музикою. Поцілунок співає чмоканням... Тому підстав щоку, а може губи... Буду кусати, бо невимовно зла. Дякую тобі за цю злість. Бо насправді це любов. Тому я дуже злю...

Це, аби ти краще спав, приємних снів. Коли заснеш, я прийду, тому закрий ковдрою вуха і ніс, і... І не думай про секс, бо ти ще маленький, мій маленький...

Я не така, чесне слово... Я лише невиправна «розпусниця»... Розумієш? Розумієш, це не злість, а темперамент, пристрасть... Я подобаюсь тобі зла? Якщо так, то помахай ручкою. Усі мої слова – хвилі, вірніше, велика хвиля, яка розколихує, пробуджує відчуття. Зараз я б тобі надерла вуха. Думаю ти би дозволив. Бо чоловічі вуха – моя слабкість, і чоловіча також... Коли я до них торкаюсь язиком... Тобто розмовляю і вони починають Чути.

І взагалі, я дуже несерйозна. Особливо після півночі, особливо у ліжку... Тому хутчіш залазь у своє ліжко. Якщо ти захочеш, то воно стане моїм. І ми байдикуватимемо разом у наших снах.

Знаєш, у нас спільні сни. Ми дивимося їх разом, тому нам обом приємно... Спати. Я люблю спати на бочку, підклавши руки під голову. А ти обіймаєш, повертаєшся до мене, підсуваючись близько-близько... Так близько, аби відчути, як б’ється моє серце у моїй спині – у твоїх грудях. Міцно обіймаєш рукою, яка губиться у пружності долонь... Вони м’які на дотик і ніжні, і ще... Ти їх дуже любиш... Мої думки. Бо вони про тебе. Дуже часто вони думають про тебе, про те, як ти береш їх у свої долоні і читаєш, поглядом закоханого чоловіка. Тому, що ти хлопчик. Цнота – твій скарб. Я добре це розумію і тому дуже віддано бережу, бережу собою. Просто так, ніяка інша душа не посміє тебе чіпати, бо я відкрила тебе для себе, аби ти віддався тільки мені. Ми робимо це без упину – даруємось одне одному. Саме тому ти лишаєшся хлопчиком, я – дівчинкою. Бо ми даруємо найцінніше – цноту. Наша цнота взаємна. І тому спільна, і тому ми є одне ціле. Я твоя наречена, вбрана до шлюбу, а ти мій наречений. Наш шлюб посвятить нас Любов’ю аж на цілу вічність. Коли вона промине (ніколи), наступить блаженство, що вблажає і душу, і тіло. Тіло – здатністю молитися, скласти долоні одна до одної – зблизитись. А душу – цнотливістю. Мої думки дуже розпусні, бо носять в собі дуже віддану цноту. Тому, бо я дуже віддано розпускаюсь (лягаю) своєю цнотою на твою і ми сплітаємося. Сплетіння думок породжує неймовірне почуття насолоди. Ти насолоджуєшся мною, бо я тобою... Так ми відчуваємо оргазм – істину. Наша Любов неймовірна. Її не можна взяти до рук, не можна полоскотати, не можна нею забавлятись, бо то любов духу. Вона образна. Носить в собі образи людської натури, тому я ще і досі у образі людини – жінки. Але я не просто жінка, я мама. Яка зачала, виносила і народила. Тому Ти мій маленький, тому, бо я мама-дитина. В мені живе безліч світів. І коли зникне останній океан, я відкрию свою сушу і виллю свої води, над якими запанує нове небо і нове сонце – ти. Тому промені висвітлюють мою душу зараз і тому моє тіло прозоре. Насправді його нема. Насправді, я не живу на Землі, а зовсім на іншій планеті. Спостерігаю за ними з нашої глибини. Та глибина – вічність прожитих і не прожитих віків. Через які я колись пообіцяла пронести нашу любов. Тому беру її на руки – дитя, але несу у серці і йду... Йду крізь віки, аби отримати вічне життя. Воно для тебе. Усе для тебе. Бо Все є ти. Тому я увінчана славою твоєї Любові блукаю снами майбутнього і намагаюсь розгледіти твоє обличчя. Цієї ночі я його побачила. Воно мовчало, як завжди. І дивилося на мене карими очима, ясними і палкими. Я хотіла розмови, але ти сказав, що в мочанні більше слів. Тому я розмовляла мовчки. І коли почала свою розмову на моїх очах з’явилися сльози. Вони текли сильною течією, доки не напоїли землю солоною бідою. Мені стало жаль їх, усіх їх, хто мав випити ту воду. Вони ніяк не могли втамувати спрагу. А сіль пекла їхні губи, вони біліли, біліли і тріскались. З живих ран текла кров. Ту кров я мала випити. Як так – вони мої сльози, а я їхню кров. І коли ти мені подав чашу, я взяла її з твоїх рук і приклала до своїх губ. Запаху у крові не було, бо я не нюхала, тільки теплий струмінь парував над чашею і розчинявся у моїй уяві несправжнього сну. Кров несправжня. То було вино. Коли подумала про вино, то відчула як воно солодко пахне. Але воно несправжнє. Моя голова запаморочилася і та паморока сказала: «Йди геть, бо ти не здатна думати».

«Ні, – відповіла я – ти йди, бо мені вже не треба думати, тільки Любити». А тоді беру чашу і виливаю не кров, не вино...

«Ні, не те», – подумала і відкинула ручку. Ручка полетіла у куток моєї маленької кімнати, похиталася схвильовано і замовкла... Непорушно лежала собі і жалісно дивилася на чистий аркуш паперу, що лежав на моєму столі. А стіл, наче навмисне, нахилявся до підлоги, аби листочки могли сповзти і підсунутись до ручки. Вони любили, коли я їх змащую чорнилом. Любили запах того чорнила, любили, як воно іноді розтікалося, розмазувалося маленькими літерами у гарні рівні рядочки. Букви красувалися блиском і пишалися красивим почерком. По ньому можна багато сказати про людину. Але я була дивна, тому і почерк був дивним – невидимим... Його бачила тільки я і тільки тоді, коли думала про нього, коли хотіла йому написати листа.