4 травня

4 травня, понеділок 

Привіт, Щоденнику! Після марної розмови з Соломією, вона почала поводитися досить лагідно з мамою, але час від часу кидала зневажливі погляди в мою сторону, і старалася нашкодити мені. В суботу вона зачинила мене у власній кімнаті, сказавши мамі що мене болить живі й не можу піти разом з ними. Тому, мама взяла братів, Анюту та Мію, і повела їх в зоопарк, без мене. Щодо моїх болів, я просто неважливо себе почувала, бо з’їла забагато цукерок і шоколаду. Але це б не стало мені на заваді, щоб не відвідати зоопарк!  

Мені стало легше, коли я пожалілася Славі про те, що мені вчинила Мія. На це, вона сказала що сестри завжди так поступають одні з одною. Уляна розповіла про одну сім’ю з двома дочками, які не можуть мирно жити. Молодша сестра безсовісна егоїстка, яка зневажає старшу сестру, обзиває її й нічого не дає їй зі своїх речей. Старша, своєю чергою, не хоче сваритися з нею, тому що розуміє – в цьому нема сенсу; ось так, вони й стали “заклятими ворогами”. Я відразу захотіла познайомитися з тою сім’єю, щоб послухати досвід, або ж, найімовірніше, щоб помірятися місцями, я хочу мати тільки одну сестру.  

Ой, я ж зовсім забула написати про те, що сталося зі мною минулого літа. Одного сонячного дня, я присіла під широким дубом, і почала писати вірші. 


І тут раптом почула фиркання. Підняла голову і роздивилася все довкола, в пошуках причини звуку. А це виявилося маленьке лоша! Я так перелякалася, ні за що, якби я комусь про це розказала, мене б засміяли.  

Лоша переді мною мало коричневу масть і дивилося на мене з веселими іскорками, видно що хотіло бавитися. Я була без відома, чий він, але дала йому трохи вівсу, і лоша жадібно з’їв всі крихти, випрошуючи своїми жалісними очками в мене добавки. Чесно, ще ніхто не випрошував так в мене їжі, крім кішки бабусі Анни, яка просила злизати сметанку. Я погладила мордочку лоша і пустилася в біг, а він за мною навздогін. Ми досить награлися, і я повернулася додому, тимчасом як лоша побігло в іншу сторону, наче втікаючи від мене.  

Я запитала в дідуся Степана, чи він бува, не знає кобилу яка недавно народила маля (дідусь добре розуміється на конях, адже він ветеринар в селі). На моє розчарування, він відповів що не знає. Я допустила, що це можливо дика кобила народила лоша десь в горах, і маля собі вільно бігає повсюди. На наступний день я знову повернулася на те ж саме місце, очікуючи на лоша. І він проявився біля мене, я нагодувала його вівсом. Так кожний день я зустрічала лоша на тому ж самому місці, дивилася як він скаче та бавилися з ним, і так до кінця літа. Я знала, що лоша дике, а тому має жити на волі, але навіть так, мала надію знову побачити його. Впевнена, що цього літа я обов’язково повернуся в село.  
 

Що ж, така ось моя історія. Не така оригінальна, однак ще і як реальна в моїй фантазії, тому що події вигадані, крім моїх бабусі та дідуся. Це я написала твір на тему “Ідеальні канікули”, у тренуванні письма, для Державної Атестації. Як би я хотіла, щоб ця історія сталася зі мною по-справжньому…  
Мій мозок просигналив лампочку!  У мене з’явилася ідея, як віддячити Мії за те, що вона мені зробила. І мій план спрацював, все відбулося за планом, тому я виглядала занадто щасливою.  Тільки моє щастя тривало недовго. Я сиділа із книжкою з розповідями на 365 днів, коли мама та сестри й брати прибули до вітальні. 

- Як бачиш, мамо, Тая ліниво сидить без діла, - уїдливо коментувала Мія. – Так вона “готується” до атестації.  

- Тая! – вигукнула незадоволена мати. – Як ти можеш сидіти склавши руки й нічого не робити? Ти покарана на місяць, без ніякого телефону! Ану йди вчити уроки, і вимий туалет. Від сьогодні, залишишся без солодкого!  

Яка несправедливість, правда, мені на руку що мама забула одну деталь: я не маю мобільного. Саме тому не вчинила скандал при всіх. З кухні долинав запах підгорілого, і ледь мати попрямувала туди, Тео й Толік почали реготати прямо переді мною, а Мія й Анюта не відставали від них.  

- Ой, людоньки, тримайте мене! Таю покарали! Нашу милу й тендітну сестричку, - сміялася Мія.  
Коли вона це сказала, я з байдужим обличчям (я дуже старанно вдавала байдужість, і в мене вийшов ефект, я “природжена” актриса, мабуть) вийшла з вітальні.  

Насправді я була так шокована, що не могла зреагувати відразу. Як Мія могла так поступити зі мною? І за що мама покарала мене? Я завжди їй допомагаю по дому, не влаштовувала сцен як Соломія. Така невдячність, несправедливо! Я ревіла, і ненавиділа ставлення всіх до мене. “Ще не все втрачено”, подумала я, адже мала змогу втілити свій план!  

Через пів години почувся шалений вереск Мії. Мама, брати, Анюта, Левко і Даша, та навіть тітка Лідія, одним словом, абсолютно всі збіглися в її кімнату. Я також прибігла спостерігати за драмою (щоб відвести підозри щодо моєї участі). Було так потішно дивитися на реакцію Мії, яка заплакана стояла зі своєю улюбленою футболкою, на якій був надпис: “МІЯ КОЗА Й ДУРЕПА!”. А також її улюблені джинси були в дірках, ну і на завершення, улюблені кросівки розмальовані фломастерами.

- ЩО ЦЕ ТАКЕ? – заволала Мія.  

- Чим це намальовано, фарбою чи фломастерами? – запитала мати.  

- Мамо, тобі що, необхідні окуляри? – крикнула Мія. – Це фарба! Яка не змивається!  

- Доню, ну звичайно що твоя футболка відпереться. Я недавно бачила в магазині пральний порошок, який змиває фарбу з одягу. Тільки це дуже задорого для нашого бюджету…  

- Хіба так важко позичити гроші! Це ж мій улюблений одяг! – знову заревіла Мія. Як же театрально.  

- Гаразд, доню, - здалася мати. І враз змінюючи тон голосу, звернулася до нас: - Хто це зробив? Ану, зізнавайтеся!  

Ех, я старалася безладно накалякати букви на футболці Мії, щоб було схоже так, наче це міг написати будь-хто з нас, і аби мене не зразу запідозрили. Я, Анюта, Толік та Тео, змовницьки переглянулися, шукаючи винуватця і ніби казали: “Це не я, а ти!”. До поки мамі не увірвався терпець.