34 - 40

34

- Замовкни! Ти не маєш ніякого права говорити на цю тему. Ми домовилися, що я віддаю тобі частину золота, а ти просто граєш свою роль. Чому тобі так захотілося змінити умови угоди?

- Я відчуваю, щось нехороше, Ракель!

Він говорив і ще якісь слова, але я вже не чув їх. Мене перехопив гнів, почувши її ім'я із вуст іншого чоловіка, і я увірвався в середину. Мій розум відразу повернувся до мене, коли я побачив крижаний погляд, спрямований мені у вічі. Потім я побачив чоловіка. Високий, доволі сильної статури, із світлим, майже білим волоссям та карими, неначе червоними очима. Він теж дивився на мене, я представився і, почувши ім'я, мало не впав. Лой Вестфол. Мені хотілося його вбити! Видавивши легку усмішку, я звернувся до неї:

- Ви кликали мене?

Я побачив здивування та відсторонення, але ці емоції відразу змінив вираз байдужості:

- Принеси документи  які стосуються золота.

- Золота?

Я почувався дурнем або блазнем, перед нею. Її щелепа стиснулася, а губи перетворилися на тоненьку смужку. Я розвернувся і пішов. І лише зараз, записуючи усе в цей щоденник, я згадав розмову. Мені не давала спокою одна фраза : "...а ти просто граєш свою роль."

Щоб це могло означати? Те що Лой просто виконує свою роботу і обманює Доротті. Вона все спланувала, але навіщо? Страх володіє нею. Але вона не боїться смерті, Ракель лякає те, що Доротея дізнається хто вбив її батька. Ракель просто віддаляє правду, яка наздоганяє її все більше і більше. Помста. Від неї померло більше людей ніж від чуми та великого потопу, і помирають зазвичай ті хто помстилися, адже життя більше не має сенсу. Почуття, яке спонукає тебе до жахливих вчинків, але чи здобудеш ти жаданий спокій, після того, як зробиш те, що не можна виправити? 

                                     35

Ми не ті за кого себе видаємо. Ми не ті ким нам хочеться бути. Ми не ті, якими себе показуємо. Ми відрізняємося ззовні і всередині. Ми різні…

Дощ. Злива, яка закінчилася лише ввечері. Як в той день. Я знову зайшов і не побачив нікого у кімнаті. Я не міг пережити це знову. Але цього разу її справді не було. Стоячи на балконі, там унизу я побачив її. Вона просто лежала і дивилася в небо. Дрібні краплі безшумно падали на бліде обличчя, а темно червона сукня прилипла до тіла жінки. Волосся, яке зазвичай було кольору молодої кори дуба, стало майже чорним, а легких хвильок уже давно не стало. Земля була холодною, наче мертвою, і лише широкий струмок, повільно обминав кожен камінчик, іноді розсікаючись об гострі леза перешкод. Захід сонця, та похмурі хмари пофарбували небо у кривавий колір. Ракель лежала і дивилась лише в одну точку. На птаху, яка плавно наближалася до сонця, шкода, що вона не знала, що цей політ стане для неї останнім. Вітер як бездушний зрадник, пронизував усе тіло, морозячи кожну кісточку і обвиваючи своїм подихом крижане серце. Але потім хмари розступилися, а дощ закінчився і лише птаха, яка й досі летіла до сонця нагадувала про жахливе дійство.  Хвилина, дві, три. Я не зрушив з містя, а вона лежала на мокрій землі. Час зупинився. Чотири, п'ять, шість. Все померло. Але я чув її спокійне серцебиття. Відчував кожен подих. Сім, вісім, дев'ять. Чиста сльоза, яка швидко спадала по щоці Ракель, була наповнена відчаю. Чи може то просто дощ? Десять, одинадцять… Блискавка. Смертоносна, сильна, вона спалила дерево, яке ще вчора квітло та насолоджувалося існуванням. Як швидко життя може  зупинитись, лише через одну єдину блискавку. Так і з людиною - ти й не побачиш, як твоя душа вже буде в чистилищі, а блискавка продовжуватиме жити.

                                     36

Відеокасети Доротеї Барнет:

- Шрам. Мій шрам, який у дитинстві здавався мені особливою міткою. Я викинула ці думки. Але сьогодні… як довго вона  могла приховувати перстень? Чому не одягала його завжди? Вона приховувала. Все приховувала. Якби не Трістан, я б не знала про нього і зараз. Сильний дощ, злива, вона постала стіною перед кожним. Але після, зайшовши до величного будинку, на мармурових східцях я побачила масивний рубін. Перстень із знаком холодного місяця, який перекреслював палаюче сонце. Саме таким постав мені вигляд прикраси. Потім чоловік мало не біг, до перстня, але коли побачив мене, зупинився. Повільною ходою підійшов і подивився так сумно та наче із співчуттям, але чому я побачила саме це в його очах? Я не віддала цьому значення, але зараз… мій шрам такої ж форми. Мені його вирізали. Я не знаю кому в голову прийшло виривати плоть із дитячого тіла. Хіба тітонька на таке здатна? 

Здатна. Я переконалася в цьому. Міс Гевільярд вдарила Трістана. Звук ляпаса розлився по всьому дому. Я зайшла ненароком і той погляд, який вона перевела на мене, змусив моє тіло здригнутись. Такий холодний, крижаний. Розлючений і повний гніву. Зіниці звузились, а карі очі стали чорними. В них не було нічого, крім злості та байдужості. На моїй шкірі піднялися сироти, а зрадницькі сльози душили горло. Я те й змогла сказати: "Тітонько?!". Все в мені стиснулось від тремтячого голосу, та нікчемної фрази. Я не могла стримати сльозу, яка швидко дібралась до шиї, залишивши по собі тоненьку мокру смужку. Мене вчили не плакати, вчили стримуватись, не показувати свої емоції. Я не змогла…

                                 37

Теплий день весни, закінчився рожевим заходом сонця. Хмари здавалися такими легкими, неначе були створені із вати, яку хтось навмисно розпушив. Яскраві промені пронизували їх та не шкодували свого тепла для землі. Під дією сонця хмаринки ставали прозорими і майже зникали на небі. Білосніжний цвіт дерев, розвіюючись коли весняний вітерець стикався із гілками, тихо падав на вогку землю. Спів птахів, які літали високо в небі і лише на мить з'являлися біля струмка, доповнював симфонію природи. Голоси були низькими та високими, тоненькими та різкими, як голка та грубими, як звуки нижнього регістру на роялі. Мелодія стає швидшою, змінюється темп і настрій, переходячи із ліричного до веселого. Все вище і вище, ноти злітають до небес і зливаються із прозорими хмарками, перетворюючись на тендітні пір'їнки, які повільно летять униз. Музика знижується та стає грубою коли пір'їнка досягає землі. І тут мій розум прокидається від солодкого сну і запитує: "Це все ще співають птахи?". Чудове дійство чується із горища. Зайшовши туди я побачив найпрекрасніше у своєму житті. Різнокольорові вітражі переливалися веселкою на дерев'яній підлозі. Тут видніється перламутрова мушля, блакитна вода та тендітні ніжки, власницею яких є Венера. Західний вітер, в ніжних обіймах своєї музи, дме на богиню ароматом перших квітів, а одна із грацій, тримаючи у руках пурпурову тканину, чекає на свою господарку. Кольорові скельця створюють картину "Народження Венери", яка оживає під мелодію роялю. Білий, майже новий, із чорно-білими клавішами та елегантно піднятою кришкою, він співає свою пісню, якою керує жінка. Струнка постава, бездоганна осанка та тонкі пальці Ракель доповнюють цю картину. Метелик на зап'ясті витанцьовує у такт нот, а червоні вуста легенько сіпаються, показуючи, що переді мною не витончена статуя, а жива людина.