41 - 47

41

Біла, білосніжна сукня постала переді мною, як я ввійшов у кімнату. Шовкові складки, ніжно спадали на мармурову підлогу, а потім безшумно розвівалися, бо не могли встояти перед сильним вітром, який вривався у кабінет через розчинену терасу. Чиста тканина переливалася коли на неї потрапляли промені сонця, а тонке мереживо, яке мало б розлягтися на шиї та декольте, ставало прозорим. Шовкові рукави закінчувались манжетами, які прикрашались перламутровими ґудзиками та майже непомітними вишитими, сріблястою ниткою візерунками. Вони нагадували вікна, які розмалював мороз, зимнім ранком. Такі ж прикраси були і внизу сукні. Атласний пояс мав підкреслювати стрункий стан, він теж був прикрашений срібними нитками. Все у вбранні було бездоганним, ангельським. На мить я уявив у ньому Ракель. Щасливу, сповнену радості. На її обличчі була легка усмішка, а очі світилися теплом. Але потім я почув чийсь голос, який розвіяв це уявлення, і воно зникло ніби його й не було. 

- Трістане, чому ти не заходиш?

Це сон? Якби ти чув її голос в той момент, то я не знаю як ти на нього відповів. Я не розумів як реагувати. Адже завжди крижаний голос, став теплим та щирим? Але я думав, що після того що сталося вона буде розлюченою чи ще гірше знову намагатиметься покінчити із життям. Тому я й прийшов доволі рано. Але коли подивився на її обличчя, воно здалося мені не знайомим. Я не бачив її такою. Перше що відразу можна було зрозуміти це вогник в її очах та усмішка. Емоції були награними чи ця частина Ракель ніколи не відкривалась мені. Я не міг узріти чому вона мала такий піднесений настрій. Але коли я подивився нижче лиця, на тонку шию, на виріз нічної сорочки, на струнку талію і на босі ноги, які стояли на холодному мармурі, я побачив закривавлені порізи. Вони були всюди. Рани як червоні нитки обмотували її тіло та ніби душили безжального звіра, який живе всередині цієї жінки. Вони були не глибокими та й не довгими, але їх було не злічити. Лише лице залишилося без єдиного шраму. Тонкі цівки крові просочували сорочку та змінювали її колір, а там де не могли це зробити, просто краплинами падали на підлогу. Але вона сміялась, вона відчула полегшення. І цей стан, який вона сьогодні показала дав мені зрозуміти, що за ці роки я не дізнався про неї нічого. Я ще й досі не знаю хто така Ракель Гевільярд.

Щільно стиснуті пальці розімкнулися, а з руки впав на землю перстень, який став для Ракель спасінням, а для мене кинжалом, який розрізав моє серце та вирвав його із кістяної клітки.

                                                  42

Чи міг я щось зробити? Звісно міг. Наприклад не розповідати Доротеї про перстень чи затримати її коли вона заходила. Якщо я б зробив хоча б щось, то цього б не сталося. Вона б не завдала собі болю… але я впевнений що якби вона цього не зробила то біль всередині неї розривав її ще більше. Фізичний біль завжди не такий нестерпний, як моральний, той що в серці, той що на душі.  Але ,можливо, я зможу заподіяти тому що станеться в майбутньому…

“Я зараз покінчу із життям Лоя Вестфола  і забуду про вас назавжди…” Ця фраза, майже кожного дня приходить до мене в кошмарах, але я точно буду намагатися заподіяти цьому, чого б мені це не коштувало.

Крокуючи по скляних сходах, я намагався не думати про те, як Доротея, сказавши останнє слово, пішла. В той момент вона була так схожа на Ракель. І саме тоді я зрозумів, що вона помститься, незважаючи на те що втратить, незважаючи на те що стане таким же монстром, якого вбила. Я хотів поговорити із Лоєм. Мого розуму вистачило, щоб зрозуміти, що він просто маріонетка в руках Ракель. Чи справді їй потрібна його смерть? Можливо вона просто хоче заплутати дівчину…чи себе? Так. Жінка просто відводить смерть далі від себе, але не тому що боїться, а тому що їй не вистачає Доротті.

Двері були відчинені навстіж. Здивування і лиха здогадка про те що сталось. Невже вона вбила його? Зайшовши я почув розмову. Мої кроки наче розчинялися в повітрі, чи це я не чув нічого крім зізнання Лоя Вестфола.

- Твій кинжал у мене. - я почув сміх.- Мені вистачить лише однієї спроби щоб вбити тебе, але я не зроблю цього.

- Тому що тебе картає провина!

- Провина? Це не мене має картати провина, а ту жінку, яку ти звеш “тітонькою”.

- Що?!

- Вона тобі все життя бреше. А ти боготвориш її. Як прикро, що під білою шкірою овечки ховається вовк. Ні не вовк навіть! Вона чудовисько. Ти б бачила її очі під час того як вона вириває серце жертви, яка чомусь не подобається. Очі стають не людськими, як у звіра, в них з’являється моторошний вогник, такий же був і тоді коли вона вбивала твого батька. Знаєш як вона це зробила? Прийшовши до нього, Ракель принесла кришталеву чашу червоного вина. Воно виглядало наче кров за склом, таке солодке, із легкою кислинкою, воно було отруєне. Я бачив усе на власні очі, тому що був з нею. І в той момент мій розум мучило одне питання: чи має ця жінка щось людське у своєму серці? 

Пролунав глухий звук кинутого кинжала, я бачив, як гостре лезо блиснуло в темряві, а ніжна рука з легкістю підійняла його. 

- Ні… ні ти брешеш! Ти просто хочеш жити і заплутуєш мене!

Як шкода, що все сказане Лоєм у ту ніч було правдою. Моє бажання зупинити Доротті переросло у нестримну злість, яка зі швидкістю світла охоплювала все моє тіло. І навіть коли я почув, як ніж проходить через гарячу плоть, то не зробив нічого. Секунда, дві, три… Вона різкого оголила ніж, і дивилась на нього, дивилась як темна липка кров заливає все на своєму шляху. Лише одна фраза змусила її пробудитись:

- Я як і ти виконую свою роль…

                                                  43

Яке наше призначення у світі? Для чого ми тут? Наше життя це просто іграшка у руках людей, які в чомусь вищі нас. Влада, багатство, гра, саме це править людьми і цією планетою. Але хто з нас зміг покинути цю гру? Ніхто. Жодна жива людина не вибралась із тенет цієї забави. Виплутались лише ті хто померли. Тільки вони, покинувши своє тіло, розталися із путами гри. Чи, можливо, вбралися в нові кайдани? Чи зможемо ми здобути бажаний спокій після смерті? Чи стане смерть для нас спасінням? Але як померти, якщо головний у грі залишається жити? Буде наша смерть щось значити для цієї людини? Ні, адже разом із нашою смерттю помруть і інші.