Частина 11

Стукіт у двері.

- Так. Можете входити, — в окулярах уважно розглядав папери, які були розгорнуті на столі.

- Товариш начальник, дозвольте доповісти, — лейтенант зупинився на порозі, віддав честь.

- Дозволяю. Розповідайте, — продовжував вивчати папери, навіть не поглянув на колегу.

- Щойно повернувся патруль, якого ви наказали відіслати до повторного пошуку у квартирі вбитої сім'ї — Гончаренко.

- Є дещо?

- Так, товариш начальник, — лейтенант продовжував стояти на порозі.

Начальник поліції поглянув на свого колегу. Протягнув руку до очей, зняв окуляри, повільно поставив їх на папери, протер двома пальцями очі та з опущеною головою звернувся.

- Що вдалося дізнатися?

- Небагато, — вмить, голосно відповів лейтенант. - Наш патруль знову перекинув все у квартирі. Багато з яких речей, знадобилося винести на двір і там їх розбирати на частини.

- Лейтенант, давай ближче до суті! - витягнув праву руку навпроти себе, почав виляти кістю довкола. Іншу руку тримав притуленою до лівої скроні, спираючись на неї.

- Один з наших робітників, ретельно обшукав кімнату хлопця, якого знайшли мертвим неподалік від дамби. І йому вдалося дещо знайти. Я гадаю, що знайдене, є те про що ви й говорили.

Начальник поліції почав підіймати голову в гору, здивовано дивлячись в сторону лейтенанта, промовив.

- Але при першому обшуку, сказали, що нічого не знайшли! Як вам вдалося тепер це зробити. Чому ви не бачили його тоді, — голосно промовив останні слова, піднявся зі стільця сильно вдаривши долонями об стіл. 

- Розумію. Винні!

- Винні, — роздратовано, голосно крикнув. - Ви розумієте, із-за того що ви вперше взялися за роботу халтурно, вона тепер...

В кабінет начальника поліції, швидко забіг ще один працівник різко перебивши його.

- Товариш начальник, дозвольте? - хлопець задихаючись, ледве стояв на порозі.

- Рядовий. Ви не бачите, що я зайнятий! - обурено відповів начальник поліції.

- Прошу вибачення. Але, це дуже важливо.

- Що сталося. Розповідайте. Але скоріше, коротко і ясно.

Рядовий ковтнув слину. Продовжив говорити.

- Щойно телефонувала жінка, яка декілька днів приходила, щоб написати заяву про зникнення її доньки ”Джулії”. Вона дзвонила запитати, чи може забрати заяву.

- Забрати? - здивувався начальник поліції, поглянув спершу на лейтенанта, який мовчки стояв неподалік від дверей і уважно слухав розмову. Потім знову поглянув на рядового.

- Так. Вона сказала, що хоче забрати заяву, бо її донька вчора, пізно ввечері повернулася додому.

- Я нічого не розумію, — начальник поліції відійшов із-за столу, підійшов ближче до шафи забитим усілякими теками. - Ви питали її де знаходилася її донька?

- Так. Звісно. Жінка розповіла, що донька поїхала зі своїм хлопцем на відпочинок до озера. А телефон свій загубила, тому попередити не встигла. Це все, що вона розповіла, а потім кинула слухавку.

Начальник поліції, протягнув правицею по сивій щетині, глибоко вдихаючи. Іншу руку тримав на спині. Пошепки промовив до обох поліціянтів які стояли біля входу в кабінет.

- Такого розвитку обставин, я не очікував, — швидко обернувся до лейтенанта, поглянувши йому прямо в очі, наблизився на пару кроків. - Можливо хоч ви розповісте мені про новини, які змінять мої думки про роботу нашого відділу.

Лейтенант мовчав, не відповів ні слова до начальника. Всунув праву руку до внутрішньої кишені куртки. Витягнув її, тримаючи в руці невеликий за розмірами, чорний записник.

- Що, це?! - здивувався від побаченого начальник поліції.

- Те, що ви наказали нам знайти! 

Начальник поліції висунув руку ближче до лейтенанта. Повільно прийняв до долоні записник. Обернув його декілька разів довкола. Зупинився поглядом на головній обкладинці, пошепки читаючи написане на ній.

ЩОДЕННИК — МІЙ.