Щось криваве насувається

7

- Я сподіваюсь, ти ще на роботі? – на годиннику була майже друга, але я все ж зателефонував Іллі. Гаяти час не варто.

- Не даремно сподіваєшся, ми нещодавно повернулися. От збираюсь додому.

- А от це ти даремно, - вирішив потішити слідчого я.

- Тобто? Чекай, ти щось дізнався?! – втома в голосі Іллі змінилась цікавістю.

Дорогою до машини я все думав, як сказати Іллі і вирішив, що буду притримуватися старого рішення. Що поробиш? Не казати ж про демона!

- Так, дізнався. Це песиголовці, - випалив я, зиркнувши на Віру. Вона завела мотор і почала вирулювати з каньйону геть.

- Хто-хто? – перепитав Ілля трохи сконфужено.

- Ну, песиголовці це… - почав було я.

- Так, давай оце вимикай режим всезнайки, ти ж знаєш, як мене це бісить, і простими словами розказуй.

Та що тут розказувати.

- О’кей…

На початку дев’яностих песиголовці стали справжньою проблемою, особливо на західній Україні: Карпати, Волинь. Зграї собакоголових часто приходили у якесь забите село, відрізане від цивілізації, і за кілька тижнів пожирали його, тоді кількість сіл і популяції на західній Україні скоротилась дуже сильно: паніка, втечі, постійний страх і тому подібне щастя. Зграї не милували нікого, стабільно пожираючи все село, вони ніколи не затримувалися надовго на одному місці. Але до кінця дев’яностих майже усі зграї або переловили, або винищили.

- Тому, я уявлення не маю, як ця зграя взагалі забрела у місто, - закінчив я. – Але вони доволі розумні. Ось чому собаки не брали слід, ось чому були сліди чогось важкого і двоногого, зрізане м’ясо з кісток і сліди зубів.

- Ти певен, точно? – Ілля важко зітхнув, мабуть, розуміючи, що на планах піти додому можна ставити хрест. – Добре, я…

- Ілля, треба діяти швидко, бо якщо вони зникнуть, потім будемо шукати вітер у полі. У мене є ідея, як їх знайти, тож я скоро буду.

Я відключився, аби не дати Іллі час на те, щоб переконувати мене в протилежному. Віра зиркнула у мій бік.

- Працюєш на поліцію і викликаєш демонів? Граєшся з вогнем.

- Знаю, - похмуро буркнув я.

Упириця підкинула мене до відділку, я подякував, а вже коли вилазив з машини, вона сказала:

- Це тобі дякую, інакше б Нікіта там, мабуть, і здох.

Оптимістично.

Закинувши сумку на плече, я швидко поплентався до дверей відділку, проминув здивованого чергового, показавши своє посвідчення і поспішив коридором до кабінету Іллі. Перед дверима перевірив, чи нічого підозрілого на мені нема, руки відмив ще біля Руської брами, там тече невеличке джерельце. Наче все нормально.

- Нарешті! – похмуро буркнув Ілля, заповнюючи якісь папери.

Я здивовано поплентався до стільчика біля його столу; в світлі ламп кабінет виглядав химерно.

- Щось не бачу, аби ти особливо метушився, - зауважив я, сідаючи.

- Наприклад? – Ілля кинув на мене роздратований погляд.

- Ти зв’язався з прокурором, щоб він викликав КНОРД? Хоч щось?

КНОРД це корпус надприродно оперативно-раптової дії, створений після глобальної реформи, після якої міліція стала поліцією, наприклад. У Кам’янці-Подільському свого підрозділу КНОРДу не було, найближчий у обласному центрі – у Хмельницькому.

Ілля гірко засміявся, схоже, він уже на грані, аби не зірватися.

- Толік, ти за законами слідкуєш взагалі? За змінами?

Я здивовано підняв брови, мовляв, за якими.

- З липня слідчий у надприродних підрозділах виконує обов’язки і прокурора і власне слідчого, тож я і сам можу викликати КНОРД.

- Але? – чудово, ти ще вистав мене ідіотом.

- Але нам треба знати де вони! Сенс інакше їх кликати. Ти ж казав, що маєш ідею, то давай, вперед. Патрульні тим часом прочісують місто, я дав вказівку після твого дзвінка.

Я похмуро зиркнув на слідчого, аби не ляпнути чого лишнього. Зрештою, він правий, що як вони приїдуть – а тут нічого?! Потім ще буде отримувати через те, що поспішив.

- До речі, інформацію ти дістав таки від упирів?

Я кивнув. Майже не збрехав, вважаймо, бо упирі мені допомагали її дістати.

- Ідея з дзеркалом. Більшість відьом і відьмаків мають захист проти такого, але от песиголовці – навряд чи. У тебе ж є дзеркало?

- Ти теж маєш такий захист?

- Угу, - бракувало лише, аби хтось мене роздивлявся в дзеркалі ще. Хочете подивитися – приходьте на роботу.

Слідчий відсунув якусь шухляду і дістав звідти щось невеличке, простягнув мені – невеликий шматок дзеркала.

- А щось більше? – я недовірливо взяв скалку.

- Все, що є.

Мабуть, треба було у Віри попросити, у неї б точно мало бути!

Скалка була завбільшки з мою долоню, такий собі кривуватий екран смартфона. Промайнуло моє відображення, втомлене і трохи прибите на вигляд. Воно й не дивно.

Я прошепотів замовляння, вдивляючись в дзеркальце, та зосереджено думаючи про песиголовця, якого бачив у парку. Дзеркало потемніло, перетворившись на шматок ночі у моїй руці. Я придивився, намагаючись хоч щось розгледіти – як же я ненавиджу шукати чи ловити когось вночі! Дивишся, дивишся, і все рівно нікого не бачиш, тю!

- Ну що там? – поцікавився Ілля.

- Не знаю.

Я справді не знав, бо шматок був надто крихітним. Спробував посовати його туди-сюди, на диво – це спрацювало, показуючи мені різні шматки. Що я найперше зрозумів, - він на вулиці. Вгорі виднілися зорі, що ж – це вже щось. А потім вдалося роздивитися і песиголовця. Він стояв, химерно смикаючи носом, принюхуючись до чогось. Велика голова вкрита темною шерстю, повністю собача, з одним оком. Воно зблиснуло в невідомому мені світлі. Десь поруч проїхала машина на мить освітивши чималий шматок всього навколо.

- Щось таке знайоме, я не знаю, - з усіх сил намагався розгледіти я. – Щось… блін! Якийсь шматок чи то фортеці, чи чого?! І міст…

Ілля зірвався з місця, підійшов до мене і зупинися за плечима, мабуть, вирішивши теж глянути.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше