5

Опинитися в машині з Іваном, наодинці – некомфортно. Коли до мене дійшло, що ні Віра, ні Нікіта не їдуть, - я ледь не запанікував. Ну добре, не запанікував, але виявилося трохи неприємно. Я провів поглядом упирів, сідаючи в синій БМВ Ф10, відкинувся на спинку крісла і зітхнув. Поки Іван розмовляв з Нікітою і Вірою на вулиці, треба зробити важливу річ – зателефонувати Іллі. Цікаво, чи знає він про Шабаш? Навряд чи, інакше давно б уже сказав мені, чи спитав про щось, що Шабашу стосувалося б.

Дзвонити Іллі насправді було дуже незручно, зважаючи мої сьогодні агресивно-істеричні вигуки.

- Ти таки вирішив взяти на себе мою роботу? – поцікавився в трубці голос слідчого.

Я скривився, відчувши докір сумління.

- Вибач, я трохи переборщив.

- Сподіваюсь, це не увійде у звичку?

- Ілля, наді мною висить якесь незрозуміле досі прокляття, чого ти хотів? Щоб моя життєрадісна позиція сяяла над усім Кам’янцем-Подільським? Трохи, знаєш, - я перевів подих, - діє на нерви потенційна перспектива погано закінчити найближчим часом.

- Добре, добре, все, - спробував заспокоїти мене Ілля. – Ти ж телефонуєш не просто щоб вибачитися?

В машину застрибнув Іван, він зиркнув на мене, нічого не сказав, лише завів машину, я аж захвилювався, аби випадково не заблювати дорогий салон. Що,тяк припадок блювоти повториться?

- Толік?

- А, так, я сподівався, що ти вже щось з’ясував!

Упир невдоволено покосився на мене, шукаючи місце, аби розвернути машину.

- З’ясував, але це не телефонна розмова. Я ще на роботі, можеш зайти хвилин через сорок?

Я зиркнув на Івана, прикидаючи свої можливості.

- Не знаю, якщо що – зустрінемось зранку.

Поки ми прощалися, машина перетнула міст, залишаючи старе місто, я глянув на темряву міста, гадаючи, чи варто починати розмову. Непогано було б зараз заскочити до Іллі.

Іван увімкнув музику, я закотив очі і важко зітхнув. Упир покосився на мене і зменшив звук: грало щось, схоже на «… мы летим на сузуки…». Натомість Іван почав мугикати, абсолютно не в такт музиці. Господи, це колись закінчиться?!

Коли упир зробив поворот убік Розмаю, я зиркнув на нього і заговорив:

- Можеш зупинитися біля відділку?

- Не пам’ятаю щоб ми про це домовлялися. Вирішив дорогою розкрити кілька справ?

- Аякже, - саркастично промимрив я. – Мені просто терміново потрібно поговорити зі слідчим.

- Надовго?

Я замислився.

- Ні, хвилин десять-п’ятнадцять, - часу в мене справді небагато, Іван же не чекатиме тут годину, він й так погодився підвезти мене і познайомити з отим Властомиром.

Іван важко зітхнув, мабуть, дуже радий майбутнім перспективам, але натомість спитав:

- Ти бував у «#paintitblack»?

- Не бував, але чув про нього.

В народі його називали просто Пейнт, - нелегальний клуб, в якому можна зіткнутися з чим завгодно. Хто його власник – невідомо, але поліція не влаштовувала на нього якісь облави чи інше подібне щастя, як було з «Новою Жарою» минулого місяця, тоді там пов’язали чимало людей і не людей теж.

- То ти маєш приблизно знати, чого чекати?

Я кивнув.

- Ти ж не збираєшся нічого там чудити, правда ж?

Ми перетинали міст, я здивовано зиркнув на Івана. Він відірвався від споглядання дороги і знизав плечима.

- Ти ж працюєш з поліцією, не хотілося б зайвий раз нариватися, знаєш. Чи ти зібрався взяти з собою слідчого?

Його насмішкуватий тон мені не сподобався.  Може, його розізлило те, що довелося переривати свій релакс, або, що Нікіта і Віра взагалі спілкуються зі мною? А може, він просто мудак.

- Не переживай, все буде пристойно, - втомлено зітхнув я, дістаючи цигарку. – І якби я хотів привести слідчого, навряд чи повідомив би про таке тобі.

- Можеш не палити у моїй машині?!

Я пожбурив цигарку, яку вже встиг запалити, у вікно автівки. Тю!

- Можеш тоді вимкнути цю довбану музику? І не мугикати!

Іван скрипнув зубами, але музику вимкнув. Добре, що він саме загальмував біля відділку, бо я на мить подумав, що упир зараз заїде мені в зуби. Я зиркнув на нього, вийшов з машини і поспішив до дверей будівлі. Вгорі лише де не де горіло світло, я нарахував всього три вікна, воно й не дивно, хто сидітиме на роботі до пізнього вечора?!

Ілля виглядав так, ніби зараз просто розвалиться на шматки. Я співчутливо зиркнув на слідчого, сідаючи навпроти. На столі, біля паперів, стояло поливане горня, Ілля дістав ще одне і простягнув мені. Я знизав плечима і взяв, поки слідчий взяв з-під столу пляшку коньяку і налив потроху в обидва горнятка.

- За що п’ємо?

- За те, що ще пів години – і я звалюю, - Ілля залпом осушив своє горня. – Треба ще дещо доробити, і до завтра свобода.

Розповісти Іллі про Шабаш, чи ні – ось в чом питання. Я глянув на коньяк у горнятку, та ніякої відповіді, звісно, там не побачив. Зрештою, мабуть, поки не варто, якщо врахувати те, що я й сам тільки годину тому дізнався. Тож, , мабуть, не маю права розповідати зараз чужу таємницю.

- Навряд чи ти мав саме це на увазі, коли казав, що має бути не телефонна розмова, - я перехилив горня, коньяк почав приємно зігрівати груди.

- Угу, не це, - Ілля налив собі ще. – Поговорив я з Томашом отим, щось він таке втирав, правду кажучи. Нічого толкового з його розповіді я не почерпнув. Інші вовкулаки – теж нічого. Але я пошукав про Леслава…

- Вдалося щось дістати з архівів ліквідаторів?

Ілля заперечно похитав головою, зітхнув, сховав коньяк, відсунув горня вбік і закурив. Я теж дістав цигарку, видихнули дим ми майже одночасно.

- Офіційно архів не існує, так мені сказали, але я таки покопався і з’ясував, що він є, тільки доступ до нього отримати майже неможливо.

- Тобто цей варіант у нас не підходить?

- А як ти думав? Простий слідчий з Кам’янця-Подільського отримав доступ до архівів ліквідаторів? Попахує якимось міським фентезі.