Розділ 20. Ініціація

Даніель

Рада родів завжди любила пафос та офіціоз, і сьогоднішній захід не відрізнявся своєю помпезністю, та був схожий на всі попередні. Місце яке вони обрали так і кричало про значимість та високе місце запрошених у харчовому ланцюгу.

Хіба що королі могли собі дозволити схоже марнотратство, орендувати не просто зал чи якийсь ресторан, а окремий маєток з усією прилеглою територією та сотнею додаткового персоналу, що обслуговували свято. Але з іншого боку, подібні урочистості останнім часом були великою рідкістю, так як ініціація наступника лідеру роду випадала раз на три – п’ять років, а то й рідше. Тож, розмах заходу вражав і ніхто не хотів пропустити можливості себе показати та на інших подивитися.

Минаючи по обидва боки білі мармурові перила, мармуровими сходами устеленими червоною доріжкою ми підіймалися утрьох. Двоє чоловіків у смокінгах темних кольорів підтримували під руки прекрасну дівчину. Богиню, створену небом та землею аби дарувати любов та ласку.

Саме такою вона була для мене, закоханого по вуха, для того, хто з глузду сходить без неї та разом з нею, втрачаючи розум та крихти своєї розсудливості. Адже зараз я хотів бачити тільки її, відчувати тільки її і нікого іншого, та реальність була іншою.

Я старався мати невимушений вигляд, старався бути спокійним задля Емілії, та зізнаюся, у мене це виходило кепсько. На лиці було намальоване усе моє бажання бути у цьому місці та споглядати на цих цинічних людей, їх аморальність, лицемірство та відчуття переваги над іншими, над тими, хто не мав “Іскри” та не був посвячений у таємниці не існуючого ордену. Кодло, до яких я не хотів мати жодного діла, від яких я відвернувся та пішов своїм шляхом, але життя зробило свої корективи і тепер я знову серед поріддя зла.

Не довго ж я гарцював на волі, подалі від усього цього. Три роки виявилися такими короткими, і аби не Емілія, то моєї б ноги не було серед цих людей. Задля неї, задля її майбутнього, я повинен бути поруч, повинен підтримати її та захистити, так само як і її батько.

Я кинув оком на Равського, який зараз був чорніше грозової хмари, і я знав причину цьому, адже йому не дозволили взяти з собою охорону, яка б захищала Емілію ціною свого життя. Давид переживав за її безпеку та її здоров’я, переживав з її реакцію та можливі непідконтрольні прояви “Чистого полум’я”, нервував як батько, як лідер роду, як людина, що несе на собі тяжкість відповідальності за десятки, а то й сотні життів.

Через височенні двері, майстерно вирізані з дорогих порід дерева, ми зайшли в середину, а далі, ніби з тим порогом пересікли межу між нормальним життям та вимушеним, де кожен грав свою нав’язливу гру, майстерно маскуючись під шатами дорогих смокінгів та ще дорожчих вечірніх суконь, прикрашених діамантами. Всі як один не відривали від нас своїх очей, неначе ми були зірками цього заходу, та проводжали нас у середину шушукаючись за спиною.

Хм! Вже відоме для мене відчуття, та тільки Емілія вперше попала в подібне зміїне кодло, і занадто нервувала на цих оглядинах, хоча жоден із присутніх не вартував жодної емоції з її боку.

- Заспокойся, - стиснув її долоню сильніше та нахилився до її вушка, лоскотячи її шкіру теплим подихом. – Страшно тільки на початку, а потім швидко звикаєш до подібного.

- Не хочу звикати до такого, - невпевнено зиркаючи по бокам відповіла моя красуня, серце якої тріпотало, як у нажаханої пташки.

- Обіцяю, що подібного більше не буде, - доторкнувся до її шиї та побачив, як пройшлися мурахи тим місцем, де щойно були мої пальці. Реакція її тіла мене радувала, адже вона була на мене, а не на всіх інших. – Цей вечір треба пережити. Так треба, аби тебе прийняла рада та взяла під свій захист як кровну спадкоємицю.

- Знаю, - протягла Емілія різко і в її голосі було більше роздратування аніж радості. Наше “треба” зовсім не співпадало з її “хочу”.

- А ось і наші головні гості! – Знайомий жіночий голос розірвав простір і коли Вікторія подала знак, музика стихла. – Раді вітати Вас на нашому святі, - продовжила вона на правах організатора.

Вікторія була неперевершеною жінкою. Навіть я, завжди, приклонявся перед її силою та розумом, перед її владою та величчю, перед її вмінням керувати своїм родом та ставити на місце інших лідерів родів, відстоюючи свою правоту та закони. Така собі залізна леді, мужик в спідниці, яку боялися рівно настільки, скільки й поважали. Вона заслуговувала свого статусу, і була одна з тих, до кого б я міг звернутися за допомогою, але її допомога, завжди вартувала дорого, і тут не в фінансах справа.

Добре, що сьогодні саме вона керувала парадом, а значить у цих стінах було безпечно, тим паче, що по ліву руку від Вікторії стояла Елеонора – її вірна подруга та підтримка, лідер паралельного роду, а їхній альянс завжди тримав п’ятірку мужиків в їжакових рукавицях. Думаю, аби не ці прекрасні леді, що тільки зовні виглядали тендітними та милими, то інші вже б давно перейшли в статус війни та повбивали один одного, а так, холодна війна на виживання тягнеться роками, утримуючи такий-сякий мир, завдяки двом жінкам.

- Прошу уваги! - не витрачаючи зайвої секунди часу вигукнула Вікторія та пройшлася поглядом, контролюючи кожного, хто посмів не відразу відреагувати на її прохання. Взявши з одного боку поділ своєї довгої сукні, що сріблястим відливом віддзеркалювала світло від люстр та ще більше притягувала уваги до її персони, Вікторія піднялася по сходинкам, аби її краще бачили.

- Сьогодні, нас всіх зібрала гарна звістка та ще краща подія. – Її посмішка говорила сама за себе, а в очах виблискувала радість та впевненість. - Всі ми знаємо як трепетно ми відносимося до кожного наступного рекрута, що вливається в наші ряди, адже це майбутнє нашого виду, наших родів. Це надія на розвиток та процвітання кожного з нас. І, сьогодні, я представлю вам прекрасну, чарівну дівчину, що стала частиною нашого з вами життя…