Схід чистого полум'я

Розділ 23. Напад та реанімація

Бажання втекти з цього заходу у нас було однаковим та невичерпним, а бажання залишитися на одинці та придатися дорослим втіхам, ще більше додавало сміливості звалити звідси. Та тільки була одна людина без попередження якої ми не могли просто піти, тому, швидко знайшовши Давида Олексійовича серед представників його роду, Даніель підізвав його до нас.

- Ми вирішили покинути вечір, - впевнено тримаючи мене за руку, вимовив хлопець причину свого звернення.

- Правильно робите, - похвально відповів Давид Олексійович, роздивляючись мене з ніг до голови, і від цього пильного погляду у мене навіть рум’янець на щоках зацвів від ніяковості та переживання того, що він зрозумів причину нашої майбутньої втечі. – Я зараз викличу охорону. Почекайте декілька хвилин.

- Не варто, - тут же перебив його Даніель. - Тут десятки людей. Нічого з нами не станеться. Самі дійдемо до машини.

Равський ще раз зиркнув на мене, а потім перевів свій пильний погляд на хлопця, ніби скануючи тепер і його. Зробив невимушений вигляд, аде в очах все одно промайнула підозрілість. Невже і правда здогадався? О, Господи! Відчуваю себе малою дитиною, яка гнівається осуду свого батька. Але ж він мені не батько!

- Тоді я з вами, - впевненість так і хлинула від Давида, розбивши всі надії про те, що він передумає. - Мені й самому не надто приємно тут бути.

Не тільки я внутрішньо палала від незадоволення, по Даніелю теж було видно, що він не особливо зрадів такій заяві Равського, в домі якого ми зараз живемо, але не став більше перечити, лиш на мить проявивши незадоволену емоцію від того, що наші амурні плани можливо і не тріщали по швам, але й не йшли так, як того хотілося.

- Все добре, - проговорила до Даніеля і не розуміла кого зараз заспокоюю: його, чи себе?

Даніель тільки видихнув. Звісно, що йому не хотілося бути під пильним наглядом Давида Олексійовича, тим паче, враховуючи те, що він є моїм біологічним батьком, навіть якщо він і ніяким чином не брав участі у моєму вихованні. А з іншого боку просто покинути його маєток ми не могли. Я це розуміла і Даніель також, хоча дорослий дядько з дорослими бажаннями вже порядком нервував від того, що не може собі дозволити того, що так бажає.

В тому ж складі як і прийшли, ми покидали територію будівлі, і згодом перед нами відкрилися масивні мармурові сходи, по яким ми почали повільно спускатися. Даніель, як і до цього, не розриваючи нашого контакту, вів мене за руку, галантно підтримуючи на сходинках, аби я не заплуталася в подолі своєї довгої сукні та не перечепилася на високому каблуку.

- Вже йдете? – почулося у нас за спинами і всі троє ми зупинилися та подивилися на того, хто до нас звертався. - Не впевнений, але думаю, що скоро повинні подавати торт, - послідувала наступна фраза від Леонарда Басса, як сказав раніше Даніель, запеклого конкурента родини Равських. А так як я по крові була їхньою частиною, то і мого “ворога” теж. - Принаймні минулого разу Вікторія про це потурбувалася.

Басс не здавався та все продовжував говорити, ніби старався затримати нас на цьому святі оглядин.

- Вибач, Леонарде, - спокійно та впевнено відповів Равський, вже стоячи до співбесідника лицем, - не до солодкого зараз. Емілія трохи перехвилювалася, - кинув оком  на мене, аби я не бовкнула зайвого. - Подібні вечори у неї вперше, тож маємо їхати додому.

- І все таки, може залишитися ще на деякий час, - Басс не здавався та підійшовши мало не впритул, порівнявся з чоловіками у супроводі яких я була. - Не гоже, аби винуватиця вечору покинула своє свято раніше за гостей…

Басс не встиг договорити промову, яку приготував для нас і за мить, зовсім не чутно пролунав хлопок, який неначе прорізав повітря, а за ним наступний.

Все відбувалося моментально та одночасно, як у уповільненій зйомці. Леонард Басс, який ще мить тому стояв на своїх двох полетів на землю, а заним мертвим вантажем упав і Давид Равський. Двоє чоловіків лежали на білому мармуру сходів, а під ними утворювалися калюжки крові. Та тільки, якщо сам Леонард був при тямі та скрикнувши, схопився за ліву руку, по якій текла багряна волога, Давид в цей час лежав не ворушившись та зовсім не подавав ознак життєдіяльності.

Я не знаю коли я встигла злякатися, а я злякалася. Злякалася так, що моє серце стиснулося та пішло в п’яти, залишившись там разом з розумом, а тіло припало донизу, неначе рефлекторно ховалося від когось, хто кружляє над головою. Не знаю, як це все сталося та Даніель, що був поруч миттєво відреагував на ситуацію. Не відриваючи від мене руки, хлопець моментально сформував енергетичний купол – щільний бар’єр, який накрив нас чотирьох, відтісняючи від усього бомонду, що відпочивали на вулиці та від тих, хто посягнув на наші життя.

Десь за його межами розбігалися люди. Дехто в паніці кричав та тікав подалі від епіцентру події, де зараз були ми, а дехто, від страху падав на місці та в жаху закривав руками голову, ніби вони могли врятувати їх від подібної участі. Але на подив, більше нічого не відбувалося. Ніхто не нападав та не стріляв у купол в надії пробити його енергетичний потенціал. А Даніель все тримав його та не збирався послаблювати.

- Що з ним? – викрикнув хлопець нервово, утримуючи щит та подаючись до тіла, під яким вже утворилася значна калюжа крові та струмочки, що повільно стікали по сходам до самого низу.

Тільки-но Даніель перевів увагу на Давида, щит зменшився та майже пропав. Правда була в тому, що він не міг утримувати купол та допомагати Равському одночасно, тому, зробив свій вибір.

- Допоможи йому, - поклав долоню мені на плече, а сам знову сформував захист для нас чотирьох.

Я ніби дихала, а може й ні. Відчувала, як нудота накочувала та як біль пронизував голову. Мої руки тремтіли, а тіло не могло координувати дії. Для того, аби сконцентруватися, я вхопилася за голову та декілька разів потягла повітря, а потім видихнула. Зрозумівши, що чекати на допомогу марно, підповзла до Равського та перевернувши його на бік, почала шукати причину його напівмертвого стану, адже те, що він ще був живий, було однозначно. Я відчувала його, його тиск, що потроху зменшувався, його ритм серця, який поступово сповільнювався та його дихання, яке було вже майже не помітним. Але він був живий! Живий!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше