Шенборн

1

Хмари висіли над маленьким сквером, погрожуючи громом. Занадто далеко я зайшла у спробі віднайти давній скарб. Зараз сиділа на лавці і, вдивляючись у самотні фігури людей, які розходилися по своїх домівках, чекала, поки центр маленького міста порине в тишу, аби ніхто мені не завадив. Але тоді я ще не знала, що Миколаїв, який на Львівщині, виявиться настільки моторошним. Він ніби штовхав мене в спину, і я ніяк не могла зібратися, щоб послухати його поштовх.

Зненацька усвідомила, що темрява давно ввібрала в себе залишки денного світла. “Пора”.
Я підійшла до дивної скульптури, яка складалася із двох каменів. Якщо дивитися через отвір в одному камені, можна побачити гравійоване обличчя на іншому. Бабуся Марія казала, що цю статую поставили точно на місці, де її мама Анна у своєму юнацтві, втікаючи від німців, заховала одну зі своїх сережок із рубіном. За розповіддю бабусі, це сережки графині Мері Шенборн. Як прикраси дісталися простим українським селянам – бабця не знає, але все своє життя вона хотіла спершу знайти їх, а вже потім вияснити їхню історію. Бабуся не раз їздила до Миколаєва, але пошуки завжди закінчувалися невдачею.

Я озирнулася, аби переконатися, що жодна жива душа не стежить за мною. Довкола побачила лише кам’яні скульптури, від вигляду яких по спині інколи пробігався холод. Для чого їх порозставляли по всьому місту? І чому вони здаються мені настільки нереальними?
До прикладу, біля мене стояли дві скульптури оголених повнявих жіночих тіл, наче ще з часів палеоліту і неоліту. А трішки далі розмістилися дві статуї дівчат із заплющеними очима у лежачій позі, вбрані в український святковий одяг. Вони ніби покояться у своїх домовинах, вдягнені, мов наречені, і лише чекають часу, аби земля увібрала їхні рештки.

Мені стало лячно.
На секунду здалося, що я перебуваю у якійсь з історій української міфології. І що невдовзі ці постаті зійдуть із каменя і заберуть мене з собою.

Нарешті, я зібрала страх у кулак і зняла рюкзак, щоб дістати саперну лопатку. Не встигла встромити інструмент у вологу землю, як за спиною тріснула гілка. Страх миттєво подвоївся і мені забракло повітря.

— Що ти там робиш? — чоловічий голос вирвався із темряви.
Позаду мене на алеї стояв незнайомець, тримаючи в руках пляшку пива.
— Нічого, — якомога спокійніше відповіла. — В мене випала сережка і я намагаюся її знайти.
— Що ти тут взагалі робиш так пізно?
— Я мала зустрітися з приятелем, але він запізнюється, — вимовила перше, що спало на думку.
Чоловік розвернувся, аби йти, але потім через плече наостанок порадив:
— Якщо хочеш мати стабільну психіку, краще вночі тут не ходи.

Я дивилася, як постать чолов’яги з пляшкою алкоголю віддалялася.
“Ну годі, для чого мені цей цирк взагалі потрібен?!”

Минулого тижня бабуся розповіла цікаву історію, начебто сережки графства Шенборн принесли цьому роду багатство і визнання. І варто було їм втратили ту оздобу – їхній рід відразу розвалився. А сталося все через те, що графиня, надівши сережки, втекла від чоловіка. Мама моєї бабусі – Анна, якій дісталися ці прикраси від її матері, була дуже впливовою жінкою. Володіла багатьма будинками і землями по всій західній Україні. Часто подорожувала Європою і мала багато залицяльників. Анна розповідала своїй дочці, що її життя було схоже на казку до того моменту, як вона закопала в землі на Миколаєві останню сережку з рубіном. Після того її все-таки зловили й відправили в концентраційний табір Дахау.

Цілий тиждень я лише і думала, як би могло змінитися моє життя, якби я відшукала ту сережку? Чи знайшлися б у мене гроші, щоб винаймати житло у Львові? Бо жити з трьома сусідками та старою господинею у двокімнатній квартирі мені не те, що не подобалося, у мене скоро міг початися розвиток психічного захворювання.

Я оглянула скульптуру, під якою мала би бути сережка, і знесилено сіла навпочіпки. Що мені робити? Готелі тут дорогі – від п’ятиста гривень, не менше. А в мене в кишені лише двісті. Вокзалів, щоб переночувати, у місті немає. Спати у цьому моторошному сквері зі статуями? Знаю, що непорушних каменів слід боятися менше, ніж живих людей, але зараз я була б щаслива, якби тут ходили звичайні мешканці, а не ці страхітливі силуети стояли.

“Закінчу те, що почала”.
Я рішуче встромила лопатку в землю. Зі злістю через власну дурість вирушити у незнайоме місто за сорок кілометрів від Львова я збивала ґрунт так, ніби намагалася замісити тісто. Відкидала від себе каміння і гілки. Земля, на диво, мені піддавалася. Чим більшу яму я копала, тим більший страх стискав мої груди. Починала боятися поліції, відділ якої був недалеко від мене, у кінці скверу. Там було тихо, але я все одно раз-по-раз дивилася через праве плече, завчасно готуючи себе до втечі. Викопавши доволі велику ямку під скульптурою, почала досліджувати її всередині. Пальцями я намагалася намацати бодай щось. Марно. Надії на те, що ця сережка досі була там, у мене не було. Проте, я мала велике бажання виправити своє життя. І в легенду вірила.

— Ти щось шукаєш?
Жіночий голос змусив смикнутися. Я обернулась, але нікого не побачила.
— Хочеш, я допоможу тобі?
— Хто Ви? — нервово запитала я, підводячись на ноги, й оглянулася. 
З-за каменю, прямо навпроти мене, постала жіноча фігура у довгій чорній сукні. Вона мала світлу шкіру і руде волосся, пасма якого сягали самої талії.
— Показати тобі, де вона? — адресувалось мені чергове запитання.
— Не знаю, про що Ви. Я просто загубила сережку й намагаюся її знайти, — відповіла небажаній співрозмовниці, намагаючись зберігати спокій.
— Я знаю, — жінка попрямувала алеєю вправо від мене.
Ідучи за нею, я помітила, що на її сукні є ледь помітні сліди крові. Через це сильніше стиснула в руках лопатку, щоб у разі неприємностей захистити себе.
— Ось вона.
Незнайомка зупинилася на доріжці з бруківки, а по два боки від неї стояли кам’яні статуї дівчат.
— Де? — з осторогою спитала.
Рудоволоса дивачка опустилася на коліна і провела рукою по бруківці.
— Тут, зовсім близько.
Я обережно підійшла й опустилася біля неї. Намагаючись видерти з землі цеглину, неабияк подряпала руку і поламала відрощені нігті. Подумки лайнулася, але все ж дістала ту цеглу. Піднявши голову, я помітила, що жінка стала трішки далі, споглядаючи за мною. Потім зауважила на ній червоне намисто, яке обхоплювало її тонку шию. Воно закривало всі груди, тому я здивувалася, як не побачила його раніше.
— У вас гарне намисто.
Ледь помітна посмішка промайнула на блідому обличчі.
Зрозумівши, що розмови у нас не вийде, почала лопаткою збивати землю у місці, де вийняла цеглину. Не минуло й п'яти хвилин копання, як я витягнула на лопатці чорну від бруду сережку. Мої пальці з поспіхом почали очищати її у пошуку червоного рубіну, але даремно. Масивна знахідка круглої форми, розміром п’ять-вісім сантиметрів, була повністю із якогось темного металу. На ній були вигравіювані квіти й жодного камінчика.
Нова знайома, яка ще недавно стояла недалеко від мене, покрокувала далі по алеї.
— Якщо захочеш більшого, — обернулася і глянула просто мені у вічі, — приходь за другою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше