2

Я винаймала койко-місце у квартирі на вулиці Виговського. Цікаво, чи знав Іван Виговський про те, що залишить нам спадок зі своїм іменем? Я була вражена тим, що, коли приїхала у Львів на навчання, так легко знайшла житло. Щоправда, не очікувала, що за єдине односпальне ліжко та одну полицю у шафі я буду платити тисячу гривень на місяць. Багатоквартирна новобудова мені подобалась, але жити з трьома сусідками з кімнати, які приїхали сюди разом із села неподалік Львова, назву якого я не запам'ятала, не дуже мені хотілося. Вони постійно розмовляли між собою, а
на мене лише кидали усмішкуваті погляди.
Ранок вступив у свою каденцію і страхи минулої ночі розвіювалися, як і мої спогади про нічліг у сквері зі стисненою у долоні сережкою.
Картинка за вікном пасажирського транспорту була незмінною – поле, дерева, небо…
Поодинокі ліхтарі, які ще були ввімкнені після ночі, за чергою згасали та давали владу сильнішому світлу. Міжміський автобус заїжджав у різні маленькі міста і села, забираючи людей, які прямували на роботу до Львова. Притулившись до шибки, я розмірковувала, що сказати пані Галині – хазяйці двокімнатної квартири, у якої я винаймала свій куточок.
Ноги ступали по холодному тротуарі і, коли я дійшла до потрібної будівлі, то із задоволенням пірнула у під'їзд. Думка про те, що сьогодні ляжу спати в той час, коли три мої сусідки будуть в університеті, зігрівала мене і давала надію на відпочинок. У новенькому під'їзді був приємний запах затишку. Люди все виходили зі своїх квартир і поринали у соціальне життя. А я тим часом планувала віддати своє у царство снів. Відчинила двері і зайшла у світлий коридор із євроремонтом. Хазяйка була у своїй кімнаті, та, зачувши гуркіт, поспішила мені назустріч.
— Доброго ранку, пані Галино!
— Доброго, — коротко видала, вивчаючи мій зовнішній вигляд.
Я оглянула себе і лише зараз згадала, що мої нігті й джинси забруднені землею.
— Ми з дівчатами до дванадцятої не спали – чекали тебе. Чому ти не
відповідала? — з нотками люті в голосі запитала хазяйка.
— У мене був розряджений телефон, — мовила з провиною, — вибачте.
Пані Галина розвернулася і пішла до себе в кімнату. А я серйозно подумала, що варто знайти інше житло.
Узагалі-то, це помешкання мало всі вигоди, необхідні студенту, але з хазяйкою і дівчатами я себе тут відчувала зайвою. Проживши з ними тільки місяць, зрозуміла, що стаю більш закритою і боюся сказати щось не те.
Відчинивши двері, я якраз натрапила на співмешканок, які вже одягалися на навчання.
Вони лише байдужо на мене глянули і продовжили розмовляти про щось своє.
Моє ліжко було зліва у кінці кімнати. Наблизившись туди, я нагнулась і вийняла з-під нього велику дорожню сумку. Там були деякі мої речі та головне – зарядка від телефона, який минулої ночі невчасно розрядився.
Коли включила мобільний, мені почали приходити повідомлення про пропущені дзвінки від хазяйки, дівчат і… мами. “Невже вони їй телефонували?”
Серце покотилося вниз. Я не знала, що казати мамі, тому відклала нашу розмову.
Взявши рушник, мило, зубну щітку і спальний костюм, я попрямувала до вбирадьні. Зняла брудний одяг і залізла у ванну. Як ввімкнула душ, все-таки відчула себе краще, і мої думки про сережку почали повертати мене до тями. Я повинна дізнатися, чи це справді вона. З іншого боку, червоний рубін міг і відколотися. А що, якщо сережка не працює без рубіна?
Я почула, коли дівчата грюкнули дверима. “Нарешті зможу виспатися”.
Але спершу вийняла з рюкзака металеву прикрасу. Зараз я впевнена, що це саме та сережка, яка мені потрібна. Я приклала її до вуха і глянула в дзеркало, яке стояло на єдиному столі у кімнаті. Сережка була великою і навіть моє темне волосся середньої довжини не змогло приховати її. Я поклала оздобу під подушку і, врешті, закуталася у теплу ковдру. Лише в моменти холоду, страху і недосипання розумієш цінність буденних речей.
Попри бажання проспати цілий день, я прокинулася через шум, який наповнював кімнату. Дівчата, які повернулися з університету, не звертали уваги на стомлену, сплячу сусідку.
— Ти чула, в нашому універі завівся багатий мажорчик?
— На якому курсі?
— Четвертому, він перевівся з Києва.
— Чого ти зразу думаєш, що він – мажорчик? — під'єднався третій голос.
— Він сьогодні всій своїй групі оплатив таксі, щоб їх порозвозило по домівках, — сміється, — оце видав!
Я розплющила очі та поглянула на сусідок. Всі вони були красиві: з великими очима, маленькими носиками і великими губами. Як взагалі можна народитися такими красунями, так ще і разом поступити на один факультет психології? Напевно, вони першими розібрали усіх хлопців. Я ж навчалася на факультеті музеєзнавства та пам'яткознавства. Навіть якщо би й захотіла завести стосунки, то робити це довелось би точно не на нашому факультеті, бо в моїй групі немає хлопців. Пам'ятаю, що мене це дуже здивувало, але потім я звиклася з думкою, що матиму лише жіночий студентський колектив.
Коли дівчата покинули кімнату і заповнили вже кухню своїми теревеньками, я дістала сережку і поклала її на подушку — попереду був особливий ритуал налагодження комунікації з минулим. Він починався з налаштування розміреного дихання і продовжувався поверхневим оглядом прикраси. Тут не обійдеться без примірки, але спершу потрібно було її ретельно обробити антисептиком.
Під час чищення я кілька разів подумки лайнулася, бо вглиб сережки, де були
вигравіювані квіти, забився бруд. “Потім дочищу, а зараз – примірка”.
Сережка не пасувала під жодний зі стилів, які я носила у повсякденному житті.
Вона виглядала так, наче з музею, і кидалася в очі. Врешті-решт, якби у мене була ще одна така, то вони б доповнювали одна одну, і я би точно щось придумала. А так – виглядаю, як дивачка.
— Ей, хочеш з нами пообідати?
Моя сусідка Настя стояла біля входу, тримаючись за дверну клямку. Я обернулася і не знала, що відповісти. Вони раніше завжди обідали окремо. І навіть, коли я йшла на кухню, дівчата чекали, поки я повернуся, і вже тоді йшли самі.
— Так, — сказала я поспіхом, — вже йду.
Коли Настя зачинила за собою двері, я ще раз кинула погляд в дзеркало.
Сережка мала би дати мені успіх, як і графству Шенборн, або, у моєму випадку, лише половину успіху.
Коли зайшла на кухню, співмешканки обговорювали якийсь фільм.
— Ей, Софі, — обізвалася світловолоса Олена, — ти дивилася колись “Пліткарку”?
Я підійшла до холодильника, перебираючи в голові всі фільми та серіали, але нічого з такою назвою не змогла пригадати.
— Напевно, ні.
— У нашому універі з'явився ну дуже багатий мажор, а до того ще й красивий, — зупинившись, вона додала: — схожий на Пенна Беджлі із серіалу “Пліткарка”.
— Ну, це ще не еталон, — вигукнула, сміючись, Катя. — Мені більше подобається сексуальний Чак Басс.
Тримаючи в руках контейнери для їжі, я дивилася на них і не знала, що сказати. В мене завжди були проблеми з комунікацією.
— Софі, — обізвалася Настя, — а в тебе є хлопець?
— Ні.
Я кинула залишки маминого плову на пательню і попрямувала до раковини, щоб помити спорожнілу посудину.
— Не переживай, Софі, — підхопила Олена, — ти красуня, тож когось знайдеш.
— Ой, а хочеш піти з нами в “Малевич”? — це вже Катя. — У цю п'ятницю там буде багато наших, все-таки день студента.
“Малевич” – один з найбільших клубів Західної України, що розташований у Львові.
— Я можу позичити тобі свою червону сукню, — заявила Олена. — У нас із тобою так чи так один розмір.
Коли ми повернулися до кімнати, я заповзла під ковдру і зняла з вуха прикрасу.
Саме в ту мить галасливі дівчата більше ні слова мені не сказали. Саме в ту мить я зрозуміла – сережка працює.