3

Наступного ранку я стояла біля дверей аудиторії з англійської мови. Не люблю англійську і, якби моя воля, то обрала б японську, корейську чи навіть мову кхмерів.
— Ви на англійську?
Переді мною був русоволосий хлопець, який вирізнявся серед інших студентів своїм величезним зростом.
— Так.
— А хто викладає?
Я поглянула здивовано, тому що табличка з іменем викладача великими літерами красувалася на дверях.
— Олена Вікторівна, — відповіла байдуже.
Хлопець розглядав мене з цікавістю і раптом наважився.
— Не хочете прогуляти пару?
Вчора я прогуляла всі пари, сьогодні ж, пробувши на всіх трьох, я замислилась.
— В мене будуть неприємності?
— Ви на бюджеті? — спитав, ніби це було вирішально.
— Ні.
— То в чому проблема?
А проблема була. Річ у тім, що моя англійська на рівні початкової школи і єдиний шанс написати модульну роботу, якою кожної пари погрожує Олена Вікторівна, була присутність і хоч якась комунікація з викладачем.
— Я боюсь, що не напишу модульну роботу, — сказала правду.
— Та що там писати, я ніколи не готуюсь до англійської, — випалив хлопець. — Якщо знаєш переклад, то ніколи не доведеться до неї готуватися.
Я пильно дивилася на співрозмовника. Від нього йшла якась невимушеність, легкість, але я відчувала ще дещо. Перегар?

Ми просувалися через площу Ринок. Тут, як завжди, було вкрай гамірно – час пік. Старенькі трамваї тарахкотіли, курсуючи рейками; гіди все пропонували всім знайомі екскурсії; люди метушилися, немов мурахи. Словом, місто, як зазвичай, пульсувало і площа Ринок, напевно, була його серцем.

Хлопець, який, як виявилося, вільно володіє англійською, обіцяв знайти мені тут “супер книгу” після якої я вільно заговорю нестерпною мовою. Його звати Сергій і дорогою він постійно розповідав мені про цікаві місця у місті.

Хвилюючись про те, що взагалі не знаю, про що говорити з хлопцем, я шмигнула рукою в осіннє пальто. Діставши сережку, натягнула її на вухо в той час, як попутник показував мені рукою на фігуру Нептуна.
— Цей фонтан збудували для того, щоб у тисячу чотирьохсотих роках забезпечити місто водою на східному боці площі Ринок, — уточнив Сергій.
Зробивши півколо, ми вийшли біля пам'ятника Іванові Федорову.
— Ось воно, — підморгнув мені хлопець. — Тут ми й знайдемо нашу “супер книгу”.
Біля монумента Федорову було багато продавців зі старими та новими книгами, картинами, антикваріатом… Він вдивлявся у старі книжки, а я відійшла далі. Чим більше роздивлялася ті речі, тим більше мені подобалося тут бути.
— Дівчино!
Я обернулася до жінки, яка сиділа на маленькій табуретці й продавала різні статуетки та медалі з СРСР. Вона дивилася на мене, мружившись від сонця.
— Не хочеш щось в мене придбати? — спитала жінка.
— Ні, дякую!
— Віддам безкоштовно.
Я глянула на неї з викликом.
— Безкоштовно?
— Бачу, в тебе сережка цікава, — продовжувала вести продавчиня. — Можу за неї будь-що віддати.
Дивне прохання збило мене з пантелику.
— Для чого вона Вам?
Жінка показала рукою, щоб я підійшла.
— Твоя сережка дуже схожа на ті, які я бачила у старій книзі про знать, яка жила на території сучасного Закарпаття. З тієї книги мені одного разу вдалося знайти годинник Міклоша Берчені, — останнє вимовила з гордістю. — Можна сказати, що в мене хобі збирати старовинні скарби.
— То чому ж продаєте? — поцікавилась я, вказуючи на медалі та статуетки.
— Не хочу берегти дух тоталітарного режиму.
Крамарка на вигляд мала сорок років, одягнена була в простий одяг: червона в'язана кофта і старі вицвілі джинси. Не схожа вона на збирачку скарбів.
— Я б хотіла побачити Вашу книгу.
Здалося, ніби по обличчі жінки пробіглася тінь.
— Для чого тобі? — запитала сухо.
— Я б хотіла дізнатися, що це за сережки.
— А де ти взагалі їх взяла? — в голосі відчувалось роздратування.
— Це моєї бабці.
— То хай тобі бабця і розповідає, — сказала, наче плюнула.
Небажання далі вести розмову мене неабияк здивувало. Невже сережка не працює? Я нічого не розумію. Відшукавши поглядом Сергія, який розглядав у руках пару тоненьких книжок, я попрямувала до нього.

— Я взяв тобі п'єсу англійською мовою “Ромео і Джульєтта”.
Сергій простягнув мені затерту книгу.
— Я читала “Ромео і Джульєтту”, — заперечила я.
— Англійською?
— Ні.
— Тоді бери.

Хлопець не дозволив мені заплатити за книгу. Розрахувавшись, він запропонував піти на каву, але я відмовила. Забагато всього відбулося останнім часом і мені хотілося просто побути наодинці. А якщо чесно, я маю розібратися зі своєю сережкою. Ще вчора я вважала, що вона працює так, що будь-яка вдача на моєму боці. А сьогодні мені відмовила продавчиня. Вона навіть не запитала, чи я їй заплачу за книгу. Вона відмовила і все.

Костел святих Ольги і Єлизавети на перехресті вулиць Городоцької та Степана Бандери пронизував шпилем самісіньке небо. Я минула його і пішла до газетного кіоску. Приїхавши у Львів, я хотіла відразу шукати роботу, але мама сказала, щоб я краще адаптувалася. Зараз мені до адаптації ще далеко, в мене явно з цим проблеми. Але якщо матиму можливість зняти окрему кімнату, то, думаю, все налагодиться.

В газеті більшість вакансій були для продавців, офіціантів, кухарів і інших працівників, які вміють робити руками. Я ж серед всього цього хотіла знайти роботу в офісі чи адміністратора. Марно. Вирішила дістати з дерматинової сумочки свій старенький смартфон і пошукати щось в інтернеті.

Два роки досвіду, досвід – рік, досвід – п’ять років. Чи вони всі сказилися? А де працювати студентам і випускникам? Нарешті, я знайшла роботу, де набирають студентів. Оператор кол-центру? Я зателефонувала за вказаним номером. Мене люб'язно запросили на співбесіду на десяту годину. Я, звісно, могла прогуляти ще одну пару, але не хотіла, тож відмовилась. Мені запропонували прийти, коли буде зручно. Оце інша справа.

До кінця дня я робила домашні завдання. Зрозумівши, що сережка мені в цьому ніяк не допомагає, я зняла її та заховала під подушку. Після неї завжди боліла мочка вуха. Чому графиня не могла собі виготовити меншу сережку?
Раптом від уроків мене відірвав пронизливий звук телефону. На екрані висвітлилось СМС: “Я покажу тобі книгу”.