4

Спочатку я думала, що ще сплю. Розплющивши очі, хотіла звестися на ліжку, але не могла поворухнути бодай пальцями. “Що це?” У кімнаті стояла якась незвична тиша. Дівчата міцно спали у своїй ліжках і не було чути навіть похрипування Олени, яка серед всіх вирізнялася голосним хропінням у будь-якій позі. Двері у кімнату відчинилися. Мені здалося, що страх має форму і форма його стояла на порозі у вигляді темного силуету. Я збирала в собі сили, щоб поворухнути рукою, але марно. Силует наближався.
“Хто ти?” – хотіла вимовити я, але не могла поворухнути губами.

Раптом мою шию обхопили міцні холодні руки. Дихання перекрилося і я лише бажала, щоб моє тіло знову запрацювало. Не могла чинити опір і тільки відчувала, що пульс слабне – помираю.

На годиннику була лише сьома ранку. Я повільно встала з ліжка, не розуміючи, як у кімнаті так різко посвітліло. Лише хвилину тому я помирала від нестачі дихання і страху, а зараз приміщення наповнене ранковим світлом, й Олена, як завжди, похрипує.

Це був не сон. Коли я зайшла у ванну, то зразу вирішила оглянути свою шию. Несподівано побачила у дзеркалі відображення з сережкою. Це було моє відображення, але я точно пам'ятаю, що зняла прикрасу і поклала її під подушку. Холодні дрижаки пробігли по тілу. Сережку зняти не змогла – кожного разу, як я хотіла вийняти гачок, струм болю пронизував мочку вуха.

— Софіє, — голос хазяйки, — люба, я тут готувала суп і його виявилося забагато. Не хочеш зі мною поснідати?
Пані Галина завжди трималася осторонь, дуже рідко спілкувалася зі мною і дівчатами. За весь час нашого проживання ми ніколи не їли разом.
— Так, вже виходжу!
Моє лице виглядало досить добре. Я вмила його водою, почистила зуби і не могла повірити, що на шиї немає жодних слідів минулої ночі.

— Доброго ранку, — привіталася, зайшовши на кухню.
— Доброго, — відізвалася хазяйка, — ти любиш курячий суп?
— Дуже.
Лише зараз усвідомила, що давно не їла рідкого. Мама завжди давала мені з собою котлети, смажену печінку, а найчастіше – готувала плов, де було багато м'яса. Під час вихідних, які минали у рідному місті, я зустрічалася з єдиною подругою Мирославою, яку я любо називала Миросею. Тому мамі рідко вдавалося вмовити мене нормально поїсти.

— Як тобі в нас? — вела хазяйка, накидаючи нам по тарілці супу.
— Добре, — збрехала.
— Слухай, Софійко, — обережно мовила пані Галина, — в мене є знайома, яка здає ізольовану кімнату у центрі. Квартира старенька, сама розумієш, які вони в старому районі, але це ж центр, та ще й за низьку ціну – лише тисячу гривень на місяць.
Важко було сперечатися з сумнівами, я не планувала переїжджати до першої сесії, але пропозиція була занадто вигідна, щоб відмовлятися.
— Я розумію, переїзд – завжди важко, — зітхнула хазяйка. — Але я допоможу тобі з речами.
— Було б добре оглянути житло, — запропонувала я.
— Завтра можемо піти, але тоді тобі доведеться залишитись на вихідні.
Я ще ніколи не залишалася тут на суботу й неділю. Це буде вперше.

Домовившись із пані Галиною про візит на нову квартиру, я одягнула джинси, синю блузку і накинула наверх нове кашемірове пальто, яке ми купили з мамою минулого тижня. Мама засмутилася, що я не приїду цих вихідних, але натомість приїде мій старший брат. Він працює далекобійником і цього разу повертається із Польщі. Я знала, що він, як завжди, мені нічого не привезе, все-таки у нас не дуже теплі стосунки. А от мамі він часто привозить цікаві речі: шалики, сумки, рукавички… а, крім цього, ще смаколики, які в Україні не продаються.

Двері аудиторії під номером дві тисячі тринадцять були зачинені. Я їх тихо відчинила, щоб пробратися в середину. Професор Аврамович, навіть не поглянувши на мене, далі розповідав про археологію. Хоч він і намагався говорити голосніше, вся аудиторія все одно оживилася після моєї появи.
— Тихо! — після приборкання студентів викладач звернувся до мене: — Шановна, чому Ви запізнилися?
Моя сором'язливість з нотками соціофобії не звикла до надмірної уваги. Я просто повернулася до нього, стисла губи й знизала плечима. Він розвернувся і далі продовжив вести пару.

Я сіла біля своїх одногрупників. Сьогодні у нас зведений потік студентів, тому величезна аудиторія була майже заповнена. Всі дівчата з моєї групи люб'язно привіталися. До кінця пар ми всі спілкувалися і ділилися переживаннями щодо першої у нашому житті сесії. Сьогодні мені навіть вдалося отримати дві п'ятірки з предметів “Преісторія України” й “Основи музеєзнавства”. Не даремно ж я напередодні провела день у бібліотеці, готуючи реферати.

На спільному потоці з англійської мови Сергія не було, і я навіть засумувала. Він був приємним хлопцем і хотілося ще раз подякувати йому за книгу.

Університетський дзвінок на перерву діяв на студентів геть протилежно тому, як діє на пару. А тим більше – якщо вона остання. Зараз я мала піти на співбесіду і мої руки помітно тремтіли. Перша співбесіда в моєму житті.

Я сиділа на шкіряному стільці навпроти кремезного чоловіка в синіх штанях з кантами та білій сорочці. Він був здивований тим, що я не принесла з собою резюме.
— У мене ж немає досвіду.
— Так, рибонько, але там можна вказати про навчання, дату народження й інші деталі, а графу про досвід роботи – пропустити.
— Вибачте.
Я потерла спітнілі долоні об тугі джинси.
— Нічого, — посміхнувся керівник, — ти прийнята на стажування.
— А зарплата? — уточнила я.
— Покриває стажування.

Додому я поверталася пішки. Запихатися у переповнену маршрутку мені не хотілося. Все, про що я мріяла, – прийняти душ і лягти спати. Завтра вихідний, тому можна не хвилюватися про домашні завдання. Я йшла з допомогою Google Maps і була розчарована тим, що на карті маршрут здавався значно меншим, ніж я уявляла. Тому на діставання додому витратила понад годину.

Дошкандибавши до квартири, я ще з порога відчула галас моїх сусідок по кімнаті.
— Софі, швидше заходь! — кричала Олена.
Лише зараз згадала, що домовлялася з дівчатами піти в “Малевич”.
— Я не піду, — вимовила з провиною.
Вони завмерли.
— Я приготувала тобі сукню, — засмучено промовила Олена, — я її ледве випрасувала.
У кімнаті на моєму ліжку лежала ошатна червона сукня. Вона була коротенька, з три четвертним рукавом і декорована мереживом.
— А я хотіла тобі дати свої чорні босоніжки, — з сумом вимовила Катя.
Я не розуміла поведінку дівчат. Звісно, всі зі мною сьогодні люб'язні, і я гадаю, що це заслуга сережки, але чому вони позичають мені одяг, не спитавши?

Дівчатам таки вдалося вмовити мене піти з ними в “Малевич”. Мені було некомфортно у чужому вбранні й босоніжках, але я не хотіла відрізнятися від них своїм нудним образом, до того ж – все ідеально підійшло.

Під'їзд огортала темінь. Взявшись за руки, ми вийшли навулицю.
— Хіба можливо, щоб лампочки перегоріли на всіх поверхах? — запитала Настя.
— Хтось викрав, — впевнено заявила Катя.
Ми стояли біля під'їзду, очікуючи таксі. Мої втомлені ноги були налиті свинцем. Час від часу вони посіпували, даючи сигнал на відпочинок.

Атмосфера, що панувала в клубі, була явно далека до тієї, яку потребувало моє тіло. Дівчата повели мене за столик і зробили замовлення. Я дивилася на діджея і напівголих молодиць, які рухали своїм тілом у такт музиці. Дівчата пояснили мені, що це танцюристки, хоча мені вони все одно нагадували стриптизерок.

Нам принесли спиртні напої. Я дивилася на своє яскраве питво.
— Ти раніше коштувала Лонґ дринк?
Я заперечно похитала головою.
Дівчата почували себе дуже впевнено. Вони завжди вдивлялися в оточення і час від часу махали комусь руками.
— Он він! — вигукнула Олена.
— Хто? — перепитала я.
— Мажор! — разом відізвалися вони.
— А як його звати? — знову спитала.
— Якби ми знали, — сказала Катя. — Підійдімо!
— Давай, — підхопили інші.
— Я пас.
Не хотілося підходити до незнайомця з незрозумілою метою.
Дівчата схопили мене за руки й потягли за собою. Не мала сил відмовляти новим подругам.

— Привіт, — заговорила першою Олена. — Ми побачили, що ти сумуєш, і захотіли запросити тебе до себе за столик.
Хлопець люб'язно посміхнувся.
— Тільки якщо вона мене запросить, — показав пальцем на мене.
— Софі, — відгукнулася Катя, — ну давай!
Збита з пантелику я лиш промовила: “Запрошую”.

Хлопця-мажора звали Макс, він любив багато розмовляти про себе й обожнював, коли його уважно вислуховували. Дівчата, які були трішки п'яні, слухали дуже зосереджено, і Макс все більш зухвало розповідав про свої досягнення в ІТ сфері. Я відсторонено спостерігала за ними й періодично посьорбувала свій коктейль. Для мене час тягнувся, як жуйка, проте, як вибратися з цього всього, я не знала.

Раптом Олена покликала мене до вбиральні.
— Софі, — промовила вона, наносячи на губи червону помаду, — я закохалася!
— У Макса? — бридливо запитала.
— Так!
У вбиральні було досить тихо. Всі пішли танцювати під якогось відомого діджея. Олена вирішила сходити в туалет, адже після стількох коктейлів природа взяла своє. Я торкнулася мочки вуха, бо сережка викликала явний дискомфорт. Раптом за потилицею у дзеркалі побачила чорну постать. Я розвернулася, але нікого не було. Знову повернувшись до дзеркала, я сіпнулася, бо той силует був у тому ж самому місці. Несподівано він почав наближатися, а я зо страху вчепилася за умивальник. Темний згусток у вигляді контуру персони підійшов ближче і ніби розчинився у моєму тілі. Неприємний холод наповнив мене. Я опустила голову і з носа потекла цівка крові.
— Софі! — перелякана Олена відірвала шмат паперових рушників і приклала мені до носа. — Тобі зле? — запитала вона бентежно.
— Все добре! — лиш вимовила я.

Ми вийшли навулицю, де час від часу відвідувачі виходили на перекур.
— У тебе таке було раніше? — спитала Олена.
У ту мить у мене відбулося те, що в народі називали “дежавю”. Я нічого не відповіла. Знала, що це станеться ще не раз.