13

Між круглими дерев’яними столиками я стояла навпроти жінки, яка кидала на мене поблажливі погляди.
«Невже ця курка думає, що краща за мене лише тому, що має гроші?!»
— Для чого Ви на мене коситесь? Ви ж прекрасно бачили, що я це помітила, — почала я.
Жінка прикрила очі рукою і вискалила у посмішці білосніжні зуби.
— Це некультурно, — фиркнула я.
— Любонько, — її глузливий голос розбуджував у мені злість, — щоб розмовляти з тобою на одному рівні, мені доведеться лягти на землю.
«Ах ти ж, старе стерво!»
— Я і не прошу зі мною розмовляти. Просто поводьтесь гідно Вашого вдаваного статусу.
Жінка махнула на мене рукою і відвела погляд.

Офіціантка, яка спостерігала за нашим конфліктом, ледь видавила з себе посмішку, коли я, схопивши пуховик, вибігла із закладу.
«І як ці кляті сережки мають діяти, коли мене привселюдно висміюють незнайомці?!»

Я написала Сергію у Вайбері, що буду чекати його біля фонтану Діани. Завжди так, не лише в мелодрамах, а й у житті. Як тільки щастя починає наповнювати серце і все, здається, налагоджується – одразу, як грім на голову, хтось має споганити настрій.

Думки про пихату жінку розвіялись, тільки-но я побачила Сергія, який тримав букет червоних троянд.
«У нас побачення?»
Зціпеніння тривало недовго, бо він всунув мені квіти. Хлопець сором’язливо посміхався і його різкі рухи видавали хвилювання. Прийшовши до тями, я запропонувала прогулятися.
— А чому ти передумала піти в «Мануфактуру кави»?
— Не хочеться, — легко відповіла.
Не потрібно йому знати цю принизливу ситуацію.
— Як навчання?
— Якщо судити за оцінками, то добре.
— А за чим ще можна судити? — запитав Сергій.
— Не хочу я ціле життя працювати в музеї, та і культура мене мало цікавить.
Хлопець здивовано підняв очі.
— А чому ти поступала на таку спеціальність?
Вести цю розмову я не хотіла. Поради та погляду збоку не шукала.
— Забудь, я просто здобуваю вищу освіту… як решта людей.
— Чекай, — заперечив хлопець, — таких в нашому університеті вистачає. Це неправильно. Здобудеш ти вищу освіту, а далі що? Підеш працювати в офіс?
— Я вже працюю в офісі.
—Хах! Точно! Ну і як, подобається?
— Уяви собі, так!
Ми ходили колами площею Ринок і розмовляли. Отак просто я давно вже не вела ні з ким бесіду. Хтозна-коли не відчувала себе вільною від думок. Хлопець навчається на юридичному факультеті й ходить у басейн після пар. Нещодавно закінчив практику у приватній юридичній компанії та планує влаштуватися помічником юриста. А коли приходить натхнення, він грає і співає на площі.
— Гарні слова. Ти написав? — запитала я про недавній виступ.
— Це слова Славка Святинчука.
— Ніколи про нього не чула.
— Бо справді талановиті люди себе не рекламують.
Ніколи про це не думала. З Сергієм легко розмовляти й говорити про все, що спадає на думку. Ми вийшли біля Оперного і він узяв мене за руку. Це було приємно. Останній раз мене за руку брав мій перший хлопець, з яким ми розійшлися тільки через те, що я відмовила йому в інтимних стосунках. І це, враховуючи, що мені було лише п'ятнадцять. Давно забуті відчуття, ніби я комусь подобаюсь, розбурхали у теплі струмені по тілу.

Ми йшли алеєю, де по боках стояли дерев'яні лавки. Хтось продавав картини, старі чоловіки запрошували зіграти з ними в шахи, а ми гуляли, зосередившись на затишній розмові, яка зігрівала навіть в холодну і сиру зиму.
— Тобі подобається Львів? — запитав Сергій.
— Дуже, — відповіла щиро.
— Хотілося б тут працювати після навчання?
— У моєму маленькому містечку лише один музей і жодного офісу. Звісно, я тут залишусь.
Після того, як це промовила, все стало на свої місця. Я повинна набратися терпіння і відкладати зароблені гроші на власне житло. За навчання переживати потрібно менше, адже, коли я влаштовувалась оператором, мене не те, що про оцінки не питали, у мене навіть диплому ще нема. Так, вони знають, що я навчаюся, але довідки з місця навчання не просили. Отже, висновок один – оцінки не важливі, для офісу підійде лише наявність диплому. Мої сережки мають от-от подіяти. Я відчуваю, що скоро станеться щось грандіозне.

— Софіє, — мовив хлопець обережно, — ти… ти дуже красива.
Тепло розповзлося тілом. Ми стояли з Сергієм на проспекті Свободи і лише очі Тараса Шевченка дивилася на нас зверху вниз.
«Він символічно вирішив зізнатися у своїх почуттях під цим пам’ятником?»
Я мовчала і лиш посміхалася. Не знала, що говорити. В голові була тільки засторога жінки в чорному, яка попередила про те, що я не повинна закохуватись. Хотіла б я не закохуватись, от лише хіба це можливо у моєму віці?
— Ти мені подобаєшся.
— Ти мені теж, — відповіла.
Подобатись – це ще не кохання. І хотілося мені знати, де та межа, яка їх розділяє.
— Давай зустрічатися! — запропонував Сергій.
— Ну давай, — погодилась я.

Це другий хлопець у моєму житті, який запропонував мені зустрічатись. Про колишні стосунки я думала забагато часу. Згадую, як перший кавалер Ігор кидав брудні фрази. Він думав, що його злість змусить мене змінити свою думку щодо інтимних стосунків. Я не відчувала до нього потягу, не відчувала, що це буде правильно. Навпаки – щось завжди відштовхувало і я розуміла, що зустрічаюсь з ним лише заради самого факту, що у мене є хлопець. У підлітковому віці це мені здавалось важливим і хотілося, щоб всі знали, що у моєму житті є місце дорослим почуттям. Але зараз… все стало по-іншому.

Вечоріло. Ми ходили поміж старих будинків і розмовляли про все. Здавалося, роки мовчання давали про себе знати, і я не могла стримати важливість піднятих тем. Розповіла про батька, який мерзотним чином прижився до мами. Про бабусю, яка нещодавно віддала Богу душу, бо була вже занадто старою. Я їздила недавно на похорон, але це не викликало у мене бурхливих емоцій. Ми всі знали, що це має статися. Бабусі було дев’яносто два і ми розуміли, що її хворий організм уже тримається з останніх сил. Я розказала про дитинство і те, що це був найкращий період мого життя. Безліч курйозів, приємних відкриттів. В дитинстві у мене було багато друзів і, головне, не потрібно було думати про майбутнє. Зараз ці думки поглинають мене і хочеться якнайшвидше влаштувати своє життя.

— А у мене взагалі немає батька, — несподівано зізнався Сергій.
Трішки подумавши, я відповіла:
— Думаю, краще іноді рости без батька.
Думки про те, що було б добре, аби мій батько не повертався від коханки, не покидали мене.
— Коли як, — відповів хлопець. — Мій батько був найчеснішою людиною, яку я знав у житті. Він був неймовірним. Допомагав хлопцям на сході, возив продукти та одяг.
Сльози хлопця ринули з очей. Розуміння того, що з батьком Сергія щось не так, різнули мені в серце. Я пошкодувала про свої останні слова.
— Він загинув, — сказав тихо, — коли віз продукти тієї зими на фронт, на них напала обстрільна група з кількох осіб.

Я мовчала, лише сильніше стиснула руку хлопця. Мені здалося, що слова цієї миті будуть зайвими і потрібно просто дати йому самостійно заспокоїтись. Врешті, з власного досвіду знаю, що іноді краще дати людині самій розібратися зі своїм горем і приборкати ті емоції.

Ми підійшли до будинку, де я орендувала кімнату. У квартирах горіло світло і я була впевнена, що Тамара Романівна чекає на мене.
— Подобається жити в центрі? — запитав Сергій.
— В деякі моменти, — непевно відповіла.
Жити в центрі Львова – це бути завжди на межі нервового зриву і захоплення.

Попрощавшись із хлопцем, я попрямувала до дверей квартири. У під'їзді було тихо, але сьогодні мені не було моторошно. Після пропозиції Сергія зустрічатися все здавалося більш привітним. Коли я відчинила двері, до мене зі своєї кімнати одразу вибігла Тамара Романівна.
— Вибач, Софійко, я не подумала, що ти можеш забути ключі, — затарахкотіла жінка. — Я була у подруги, а вона вмовила залишитись у неї переночувати.
Подруга? Наявність подруги у моєї хазяйки, яка ні разу при мені по телефону не розмовляла, здалася нереальною.
— Нічого страшного.
Звісно, я злилась, але конфліктувати з людиною, яка здає мені цілу кімнату всього за тисячу гривень, не хотілося.
— О, який букет! Від хлопця? — запитала пані Тамара.
«Ну а від кого ще може бути букет червоних троянд?»
— Від хлопця, — відказала.
— Отже, недарма ключі забула, — підморгнула мені жінка.
Я закотила очі й пішла до кімнати. Букет поклала на стіл, а сумку на стілець. Я не могла визначитись між тим, щоб попрямувати у душ чи відразу віддатися царству Морфея.
Після якогось тупотіння пані Тамара стояла на порозі з вазою, у якій вже була вода.
— Я подумала, що це знадобитися.
Вона підійшла до столу і сама поставила квіти у принесену посудину.
— Я купила нам білети у театр, як знак вибачення, — мовила вона з радістю.
«Ну навіщо?» – подумала я, а сказала зовсім інше:
— Чудово! Дякую!
— Будь готова завтра на шосту вечора.
— А що за вистава?
— Балет «Лебедине озеро», чула таке?
«Через те, що я з малого провінційного містечка, вона думає, що я геть дурна?»
— Звісно, чула, його написав Петро Чайковський.
Жінка здивовано підняла брови.
— Надіюсь, ти ще не була в Оперному?
— Ні.
— Тоді це гарна нагода.

Відвідати Львівський національний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької або, як тут кажуть, Оперний я хотіла вже давно. Але йти туди сама не прагнула. Це справді гарна нагода, от тільки з Тамарою Романівною я не відчувала себе вільно. Все-таки це жінка, від якої залежить спокійне перебування в орендованій квартирі. Я завжди боюсь щось не те сказати чи не так відреагувати. Іноді думаю про те, що було б добре самостійно винаймати квартиру, але тоді мені доведеться віддавати добру частину зароблених грошей і відкладання на власне житло буде занадто повільним.
— Тамаро Романівно! — гукнула я її, коли вона вже покрокувала до дверей.
— Що?
— Я хотіла запитати про ту жінку, яка живе над нами.
Хазяйка закотила очі.
— Як її звати?
— Відьма вона! Чорти б її побрали!
— А справжнє ім'я?
Жінка пильно подивилась мені прямо в вічі.
— Здається, Люба.

Після того, як пані Тамара зачинила за собою двері, я прокручувала в голові першу зустріч з сусідкою, яка відрекомендувалася мені Наталкою. Для чого їй брехати? Чи вона цілком спеціально дратує сусідів, а мені просто вирішила збрехати?

Відкинувши роздуми, я пішла в душ, а опісля – в м’яке і таке вже рідне ліжко. Спати тут мені було більш звично, ніж у готелі, тому в сон я провалилася швидко.

У сні я бачила сусідку Наталю. Вона знову вертілася зі своїми котами. Раптом ще одна фігура почала кружляти з нею. Жінка в чорній сукні. Мері? Вона танцювала із заплющеними очима, а по її обличчі стікали цівки крові.