15

Наступними днями я перестала ходити на навчання. Робота старшого менеджера виявилася мені до душі. Крім службових обов’язків по навчанню операторів і проведенню майстер-класів з продажів, у мене був обов’язок замовчувати свою справжню заробітну плату. Ні, офіційно я отримувала сім тисяч гривень, але більша частина мені має видаватися в конверті особисто Аргамом Мисаковичем. Його пропозиція досі видається мені дивною, бо я лише закінчую перший курс. Кар'єрний ріст людини без освіти – це щось із ряду фантастики.

На відкладені мною кошти, які йшли у фонд мого майбутнього житла, я придбала багато офісного одягу та аксесуарів. Все-таки в моєму розпорядженні оператори, тому я відчувала себе перспективним керівником. Дехто з моїх колег, які працювали на цім місці раніше, погіршили своє ставлення до мене. Напевно, через заздрість. А от старший менеджер Олеся була дуже задоволена, що за роки роботи у неї нарешті з’явилася напарниця, яка розділить її роботу навпіл.

З Олесею ми швидко знайшли спільну мову і згодом стали подругами. На обід ми разом ходили у кав’ярню, яка була розташована біля нашого офісу, а після роботи я іноді заходила до неї на вечерю. Олеся часто вмовляла мене винаймати квартиру, щоб не жити з хазяйкою. Вона сама вже десять років живе на орендованих квартирах і вважає, що це цілком вигідно. Я ж вигоди в цьому не бачила, тому завжди відмовляла.
— Олесю, якби я винаймала квартиру, оплачувала сама комунальні послуги, то в мене на виході лише б сльози залишалися.
Олеся сміялася, а я цим тільки прикривала свій дохід. Якби дівчина дізналася про те, скільки я заробляю на тій же посаді, що й вона, то, напевно, ми б стали ворогами й більше не пили каву за одним столом.

Всі мої дні були однакові. Я ходила на роботу з дев'ятої по шосту. Вихідні проводила з Сергієм. І здавалося, що в моєму житті більше не було нічого містичного. Сусідських котів і саму таємничу сусідку я не зустрічала. Щоправда, Тамара Романівна почала часто хворіти, то серце, то простуда з ангіною, то проблеми з нирками. «Старію», – лише відповідала.

Настала весна. А з нею у мене з’являлися спідниці й посмішка, яка не сходила з обличчя. І все б нічого, тільки з настанням весни я почала тривожитись через мого керівника. Він дедалі частіше телефоном запрошував мене на побачення і полюбляв ввечері дзвонити. Врешті-решт, я погодилась. Все-таки хотілося трішки віддалитися від Сергія, бо наші стосунки, які повільно розвивалися, могли б перерости у щось більше. А цього я не хотіла через те, що в такому випадку мої сережки перестали б працювати. Спершу житло, а там уже хай буде те, що буде.

Я наполягла на тому, щоб побачення відбулося у Стрийському парку. Для мене не було кращого способу побачити відродження природи, як відвідати її глибини. В цьому парку були фонтани, озеро, пагорби. Він мене надзвичайно зачаровував своєю неповторністю після шумного, гамірного міста.
— А где білки чи йожикі? — запитав Аргам.
«Сам ти йожик», – хотілось мені відповісти на його спотворені слова.
— Мають бути, — коротко відказала.
Статний чоловік, який був одягнений у дорогий на вигляд спортивний костюм, виглядав біля мене недоречно. Збоку могло видатись, що ми – батько і дочка. Різниця у віці його явно не хвилювала, на відмінну від мене.
— Почєму ти так довго не погоджувалася на побачення? — запитав він.
— Була зосереджена на роботі.
Розповідати про Сергія не хотіла. Не бачила в цьому сенсу. Наші стосунки з ним застрягли у ходінні за ручки й не рухаються далі. Я сама на цьому наполягла, і він з повагою погодився. Хоча мені хотілося б рухатись далі. Лиш застереження жінки в чорному не давали цього зробити.
— Ти добре працюєш.
Я лише вдоволено посміхнулася.
За останній місяць мого перебування на посаді старшого менеджера я підняла ефективність роботи операторів лише тим, що започаткувала систему мотивацій і особисто готувала каву для кожного, хто виконував план. Олеся сміялася над моїми методами, але коли побачила вмотивованих працівників, то теж сама почала щось вигадувати.

— Ти гарна, розумна, мені кажеться, що у нас могло б щось получіться.
— Що? — запитала з викликом.
— Отношенія.
Відчуття дискомфорту від того, що не маю вибору, здушували мене. Він знає ректора університету, в якому я навчаюся, він – власник компанії, в якій я працюю. Сумнівів не було: варто почати грати за його правилами. Хоча б деякий час.
— Спробуймо, — погодилась я.

***

Після прогулянки у Стрийському парку мені довелося збрехати йому, що маю термінові справи. Пообіцявши, що наступного разу місце побачення обирає він, я поспішила на автобусну зупинку. Поїхала в центр, щоб прогулятися трішки наодинці на проспекті Свободи. Тут Сергій запропонував нам зустрічатися, і через цю згадку по тілу розповзлися приємні дрижаки. Я боялася закохуватись. Хоча так цього хотіла.

Як завжди, опісля обідньої пори, проспект транспортував собою тисячі людей і автомобілів: гуділи клаксони таксі, скрипіли ресори маршруток, а в повітрі висіли нецензурні лайки пішоходів, які не могли з першого разу перейти дорогу.
— Чого стала?! — закричав мені автомобіліст.
Я стояла біля дороги, чекаючи, поки проїдуть авто, які гнали з шаленою швидкістю. Після крику все-таки зібралася і пішла по «зебрі». Ненавиджу цей шалений рух центру міста. Збожеволіти можна.

Згодом я вже підіймалася сходами рідного під'їзду. Тут все пахло старовиною і від цього я відчувала, що, нарешті, вдома. Хотілося прийти й забути невдале побачення. Зрештою, всі майбутні побачення з цим чоловіком я вже вважала невдалими. Мені не подобалось у ньому все: спотворена українсько-російська мова, великий ніс, вік і влада, що лякала.

Двічі прокрутила серцевину замка і зайшла у коридор.
— Тамаро Романівно, я вдома!
Нещодавно ми домовились, що, коли у мене буде час, ми відвідаємо Львівську національну філармонію. Через те, що прийшла раніше, я хотіла одразу запропонувати купити білети на вечірній виступ.
Раптом у двері постукали.
Відчинивши їх, я побачила пузатого сусіда, який живе навпроти квартири «відьми».
— Добрий день, я цей… — чоловік видавався збентеженим. — Домовився допомогти Тамарі з проводкою. У неї розетка диміла.
— Заходьте, — махнула йому рукою.
Стоячи біля дверей хазяйки, я легенько постукала.
— Тамаро Романівно, тут сусід прийшов.
Мої слова ніби вдарилися об стіни й не пройшли далі. Я штовхнула двері й завмерла. Жінка незворушно лежала на паркеті, розкинувши руки в різні боки. Я кинулась до неї. Сусід, який зайшов услід, згадав ім'я Господнє.
— Викличте швидку! — крикнула я.