17

Сьогодні день видачі моєї неофіційному заробітної плати. Аргам Мисакович забрав мене о шостій годині біля офісу. Коли я сіла в його дорогий автомобіль, чоловік відразу всунув мені в руки конверт.
— Перерахуй, — промовив він.
— А Вам вірю.
Насправді мені не хотілося зараз рахувати кошти. Після складного робочого дня, де я проводила майстер-клас з проблемним клієнтом, мені хотілося розслабити мізки.
— Тяжолий дєнь?
Напевно, мій вигляд був таким, як і внутрішній стан.
— Так помітно?
— Ага.

Не запитуючи мене, керівник завів авто і ми поїхали в невідомому мені напрямку.
— Куди ми їдемо?
— Сюрприз.
Чекати сюрпризів від Аргама не хотілося. Не відчувала я до нього такої довіри. Зрештою, ми рухалися в центр міста, отже, мабуть, мене везли у якийсь ресторан.
Припаркувавши машину недалеко від Оперного театру, ми вийшли.

Чоловік безцеремонно взяв мене за руку. Що він робить? Вирішив діяти більш рішуче? Хоча все-таки у нас уже були побачення, тому для нього все видається правильним.
— Я знаю, що ти устала. Обіцяю потом тебе розслабити.
Скільки б він не розмовляв, та мене досі дратувала його ламана мова з суржиком. Але зізнаюсь – я почала звикати.

Ми стояли навпроти ратуші. Я знала, що її збудували за монархії Габсбургів, і вона чудово передавала дух того часу. Ми зайшли всередину і, коли чоловік купував нам квитки, я вслухалася у повітря, яке тут було. Запах плісняви, прохолода. Здавалося, що час тут зупинився.

Аргам Мисакович знову взяв мене за руку і повів угору дерев'яними сходами, які були закручені спіраллю. Коли ми дісталася тягарів, які висіли на металевих тросах, у мене задзвенів телефон.
— Зачекайте, — попросила я.
На екрані висвітилось «Сергій».
— Алло!
— Привіт! — почулося в слухавці. — Не хочеш сьогодні погуляти? Я якраз у центрі.
— А де саме? — випалила я.
— Я зараз хочу поспівати кілька пісень біля фонтану Амфітрита, а тоді я весь твій, — відповів, сміючись.
Фонтан Амфітрита? Це ж той, що біля ратуші! Дідько! Що робити?
— Ні, вибач. Складний день на роботі.
Хлопець засмучено видихнув.
— То, можливо, я зайду до тебе через годинку?
— Вибач, та я хотіла раніше лягти спати.
Попрощавшись із Сергієм, я сама взяла Аргама за руку і ми попрямували вгору. Відчувала себе зрадницею, але ж я не була такою. Я поки що виставила свої пріоритети так, щоб спершу досягти успіху, а тоді зняти сережки й завести сім'ю. Поки відчуття сумління буду намагатися заховати далеко, щоб воно мені не заважало влаштовувати своє життя.

Далі ми вийшли на поверх, де за скляною стіною стугоніло серце годинника.
— Його виготовили в Австрії, — сказав чоловік.
«Тут майже все з Австрії та Угорщини, навіть мої сережки», – подумалось мені.

Нам залишилось тепер пройти найвужче місце вежі – горловину. Закручені сходи під крутим нахилом змушували мене відчувати страх. Стало цікаво, чи падали тут люди? У мене паморочилось у голові.
— Ще довго? — запитала я.
— Майже прийшли.

Нарешті, ми піднялися на оглядовий майданчик. Панорама Львова, яка постала перед нами, вражала. Дахи старовинних будинків, люди-мурахи, костели та собори – все здавалося іграшковим. Сонце починало сідати за обрій і я відчула, що хочу, щоб ця мить тривала вічно. Пан Аргам підійшов до мене ззаду й обійняв за талію. Від цього жесту до мене прийшло усвідомлення, що я маю закохати в себе цього багатого чоловіка. Він, виявляється, романтик, раз привів мене сюди. А це вже хороший знак. Чому би не дати йому шанс? От тільки діяти буду обережно. В таких чоловіків швидко згасає запал, а мені доведеться протримати його до того моменту, поки не отримую все, що хочу.

Раптом тут, на висоті шістдесяти п’яти метрів, він став навпроти мене і засунув свого язика мені до рота. Хотілося відштовхнути його, але натомість я підіграла. Задля великих цілей потрібно іноді жертвувати своїми короткими бажаннями.

Спускатися з ратуші виявилося простіше, але мені все одно було страшно впасти. Аргам Мисакович шукав будь-який привід, аби мене обійняти, тому я намагалася не зупинятись. Коли ми вийшли з ратуші на площу, я побачила спину Сергія з синтезатором. Я зупинилася, щоб прислухатись до слів пісні:
«Я стомився від пошуків в очах ваших правди,
Мені набридло шукати серед брехні й зради.
Болять мої суглоби, та й не до вподоби
Ходити стежками лицемірства й жадоби».

У серці з’явився щем. Мені хотілося відштовхнути цього сорокарічного чоловіка і підбігти до Сергія. Хотілося обійняти його й заплакати. Відчувала себе зрадницею. Я схопила руку Аргама і потягнула його в протилежному від Сергія напрямку.
— Куди ми? — спантеличено запитав він.
— Ем-м… Я хотіла в «Копальню кави».
— Ти ще там не була?
— Була.
— То для чого?
«Щоб нас не побачив мій хлопець», – подумала я.
— Там смачна кава.

Ми сиділи за столиком у внутрішньому дворику. Сьогодні тут було, як і більшу частину часу, багато людей, тому я впевнена, що нікого не зустріну. Сергія – так точно.
— Ти якась озадачєнная, — констатував чоловік, сидячи на стільці біля мене.
Його руки ковзали по моїх ногах, волоссю, талії.
— Згадала, що не оформила одне замовлення на роботі, — збрехала я.
Очі в нього світилися посмішкою.
— Завтра оформиш.
— Добре, — видихнула я.
Потрібно розслабитися і, нарешті, викинути Сергія з голови. Це складно, бо коли він співає, як вуличний музикант, у мене завжди щемить у грудях і здається, що я закохуюсь.

***

Руки і язик у мого співбесідника занадто розв’язалися. Аргам Мисакович вже давно перейшов на «ти» і безцеремонно ковзав руками по моєму тілу. Він намагався вмовити мене поїхати в готель, але це було не за моїми правилами.
— Ні, — лише відповідала.
— Ну чому? Я тобі не нравлюсь?
— Подобаєтесь, але я не можу спати з Вами до весілля.
Чоловік від здивування підняв одну зі своїх чорних пухнастих брів.
— Як це?
У моїй грі все мусить триматися на інтризі та почуттю гідності.
— Мене так виховали. Я не можу спати з Вами до весілля, щоб не наврочити нещастя на наші стосунки.
Пан Аргам стих. Можливо, його наміри не були серйозними й він хотів лише переспати зі мною? Якщо це так, то на таке я точно не погоджусь.
— Ми не можемо одружитися, — тихо відповів, — я вже одружений.
— Як?
Від несподіванки я застигла на пішохідному переході. Якесь авто різко пригальмувало і ввмікнуло своє «Пі-і-і-і». Аргам схопив мене за руку й потягнув з дороги.
- Ізвіні, — лише промовив.

Чоловік підвіз мене до під'їзду і, навіть не попрощавшись, поїхав геть. Мій план обірвався на етапі створення. Я вважала, що подобаюсь йому. Думала, що зможу одружити його на собі, аби примножити свої статки. Знову я розчарувалася у силі сережок. Отримавши квартиру у спадок від Тамари Романівни, я знала, що вони працюють. Не можу зрозуміти, чому вони працюють по-своєму? Тобто я не можу замовити бажання, як у казці, чи навіть щось зробити, щоб події розвивалися у вигідному для мене руслі? Врешті, я ж саме на це розраховувала, коли холодної ночі копала землю у сквері Миколаєва.

Ввечері я розмовляла з мамою, яка вкотре запрошувала мене на вихідні. Вона розпитувала про навчання і мені довелося брехати про цікаві пари, одногрупників і про те, як я втомилася від навчання. Виглядало все правдоподібно. Раптом мама видала те, що змусило мене збентежитись. Вона розповіла, що нещодавно у нашому маленькому містечку зустріла свою кузену Людмилу, яка сказала мамі, що бачила мене нещодавно у Львові з якимось молодиком.
— Ти з кимось зустрічаєшся?
— Ні, — одразу відповіла.
— Доню, не бійся. У твоєму віці це нормально. Головне, щоб твоя успішність в університеті не впала.
Лише зараз я задумалась, що буде з моєю успішністю, якщо після сьогоднішнього вечора Аргам Мисакович втратив до мене прихильність.
— Мамо, я постараюся все зробити, аби добре навчатися.

Після розмови з мамою думки змішалися в голові в хаотичний клубок. Що буде з навчанням? Що буде зі стосунками з Аргамом Мисаковичем? А що, якщо він мене звільнить? Що робити з Сергієм? Що то за мамина кузена Людмила, про яку я лише з її розмов чула і ніколи не бачила наживо?

З цими думками я повечеряла, прийняла душ і лягла спати. Запитання виринали у підсвідомості, змушуючи мене прокидатися декілька разів за ніч. Душили, ніби кіт Маркус своїми великими лапами. Тому зранку я виглядала гірше, ніж під час нещодавно перенесеного грипу.

— У тебе все гаразд? — запитала Олеся, коли я насипала третю ложку цукру у моє маленьке пуделко.
— Все чудово, — байдуже відповіла.
— З твого вигляду так не скажеш, — не відставала колега.
— Просто задумалась.
— Про що?
Ну гаразд. Сама напросилась.
— Я зустрічаюсь із двома хлопцями.
Дівчина поставила своє пуделко на стіл.
— Ого! Ем-м… це ж непогано?
Я закотила очі.
— Вчора, коли я була в центрі з одним з них, майже не наткнулася на іншого.
Я подумала, що варто якось змінити тему розмови, бо Олеся може сприйняти це за вихваляння. В неї вже давно немає хлопця. В її житті є місце лише роботі, серіалам і смачній їжі, від якої щоки більші, ніж у мого колишнього хом'яка з дитинства.
— У нас із двома справи далеко не зайшли, — виправдовувалась я. — Просто не можу визначитись.
— То не визначайся, — дівчина розтягнула свої щоки в усмішці. — Я б із двома зустрічалася.
«Аякже, я і не сумніваюся».

Після обіду в невеличкій піцерії, в якій полюбляли замовляти одну велику піцу «Чотири сезони» на двох, ми з Олесею вирішили провести майстер-клас для операторів. Його тема полягала в тому, щоб навчити їх працювати з відмовами. Навчити операторів використовувати відмову на свою користь, перетворювати її в замовлення. Через це захопливе заняття ми двоє не були на своїх робочих місцях. Тому я здивувалася, коли, повернувшись за свій стіл, виявила на ньому запакований конверт.
— Гей! Ти йдеш?
Олеся вже одягнула свою косуху і тримала у руках сумку. Вона пильно дивилася, чекаючи мого пришвидшення.

Натягнувши на себе весняне кашемірове пальто, я засунула конверт у сумку і рушила за нею.
Сьогодні ми вирішили з'їздити в «Ашан» на шопінг.
Були сезонні знижки, а це найкращий відпочинок для двох стомлених роботою дівчат. Моя колега купила дві сукні у магазині «Sinsay». Я ж там нічого для себе не знайшла. Як на мене, там було забагато неякісного, підліткового одягу. Взагалі, дивно було дивитися, як Олеся кидається на все, що має блискітки. Я купила одну чорну спідницю міді від «Marks&Spencer», і своєю покупкою була більше, ніж задоволена. Тому що зі знижкою вона дісталася мені доволі дешево.

Прийшовши додому, я кинула погляд на конверт, який білим блиском виднівся у моїй чорній сумці. Я дістала його в коридорі і відкрила. Всередині знайшла маленький клаптик паперу, складений у двоє. Розгорнувши та кинувши погляд на виведені рукою літери, я з відчаєм пішла на кухню. Хотілося, щоб вся ця містика закінчилася. Але слова на папері запрошували мене знову поринути у цю історію. «Приходь до мене. Твоя М».