21

Ковдра з хмар накрила місто з самого ранку. Я стояла біля вікна і вдивлялася у сірий, мокрий Львів. Ось він – справжній.
На площі Соборній було мало людей і в такі хвилини здавалося, що природа сама розганяє ті скупчення, які так мене дратують. Я прислухалася до ранкової тиші й не хотіла виходити з квартири пані Наталі.
Бідолашна Тамара Романівна. Можливо, вона сподівалася, що я буду на сьомому небі від щастя отриманого житла. А я сиджу у так званої «відьми» і трясусь від страху через переслідування божевільного шукача скарбів.
«Що робити?»
Я ходжу по лезу і відчуваю, що скоро настане момент, коли все полетить шкереберть.
Мені вже зовсім не хочеться жити так, як я живу. Заздрю своїм одногрупникам, які ходять на пари, а потім гуляють чи дивляться серіали. Напружуються лише перед сесією. А я напружена відтоді, як одягнула сережки Мері. Невже розплата за успіх – неспокійне життя?

— Ти вже прокинулася? — голос пані Наталі змусив мене відвести погляд від дощу за вікном.
— Доброго ранку! — мовила я.
Жінка відчинила тумбу і дістала пакетик з кашею. Насипала в маленьку каструлю вівсянки й обернулася до мене.
— Будеш? — запитала вона, показуючи поглядом на ще не приготований сніданок.
— Буду.
Вона залила вівсянку водою і поставила на стареньку газову плиту.
— Софіє, я не знаю, як тобі сказати. Але ти вв'язалася у дуже небезпечну гру.
Вирячивши очі, я сіла на стілець, бо розуміла, що цій жінці є що сказати. Вона точно щось знає про мої сережки.
— Коли ти вперше завітала до мене з моїм котом Маркусом, я ще подумала, що мені здалося. Але те, що ти носила ті сережки весь час – підтвердило мою здогадку. Існує давня легенда, про яку пишуть Закарпатські історики. Ніби в роду Шенборн була така собі молоденька, руденька дівчина Мері і її сорокарічний чоловік Босворд. Мері весь час носила великі сережки з червоними рубінами і це приносило їй колосальний успіх. Вона влаштовувала найкращі бали в Австрійській імперії, носила сукні небаченої краси й мала багато прислуги. Вона користувалася увагою інших чоловіків, але чи зраджувала – ніхто не знає.
Раптом пані Наталя вскочила, аби перемішати вівсянку, яка почала пригоряти через великий вогонь.
— Що ще Вам відомо? — не терплячи церемоній з вівсянкою, мовила я.
— Так от, — продовжувала жінка, — одного дня Босворд Шенборн поїхав до місцевої відьми, в якої попросив дізнатися, чи дружина зраджує. Але через силу сережок, які носила Мері, відьма не змогла цього побачити.
— Вони захищають від магії? — запитала я.
— Софіє! Це лише легенда. Вгамуйся нарешті.
Пані Наталя видавалася роздратованою.
— Я розумію, але сережки працюють.
— Твої? — гидливо запитала жінка.
— Мої.
Закотивши очі, вона повела далі:
— Софіє, ти чула колись про Соколові скелі?
— Ні.
— У Закарпатті ці скелі ще називають скелями Вірності. Вони були розташовані навпроти одного з палаців Шенборнів на протилежному березі річки Латориці. Відьма наказала чоловікові скинути зі скель свою дружину.
— Не може бути! — крикнула я.
Пані Наталя аж перехрестилася.
— Чого ти кричиш?! — гримнула на мене.
— Скажіть, що він цього не зробив!
— Ще й як зробив! Відьма сказала, що, якщо Мері виживе, то не зраджувала, а якщо ні – то не потрібна йому така дружина.
— Яка дурна, бісова порада, — не стрималась я. — Будь-хто не виживе, якщо його скинуть зі скелі.
— Кажуть, що вона вижила.
— Що? Як?
— Умова була така, що жінка доводить вірність тим, що хапається за скелі й спускається додолу. Мері дуже впевнено вчепилася руками в каміння і за дуже короткий час вже була внизу.
— А що було далі? — не стримувала я свою цікавість.
— Кажуть, що після цього жінка одразу рушила в невідомому напрямку і Босворд її більше ніколи не бачив.
Струнка пані Наталя потягнулася, задерши руки вгору, а потім все-таки заправила вівсянку маслом і розсипала по тарілках.
— Куди ж вона пішла? — запитала я.
— Хто її знає.

***

Німий під'їзд тримав мене у полоні страхів. Загострений слух активізовано вловлював звуки, які долинали із сусідських помешкань. Я ступала скриплячими дерев'яними східцями і мріяла, аби чоловіка, який мене шукає, не було на третьому поверсі. Нехай я збрехала і він нічого не запідозрив, але раптом він все проаналізував і здогадався? Тримаючись за бильця, я повільно спускалася.
— Стій!
Чоловічий голос змусив завмерти. Я стояла навпроти того самого незнайомця, який шукав мене минулого вечора.
«Невже він тут ночував?»
— Перепрошую, — відізвалась я.
— Тебе як звати?
«Невже запідозрив?»
— Чому я маю Вам відповідати?
Чоловік загородив мені прохід своїм тілом.
— А чому б ні? — його обличчя скривилося у посмішці.
— Бо Ви дивно поводитесь, — відповіла.
— Не дивніше, ніж Ви, Со-фі-є! — моє ім'я він розтягнув на склади і з посмішкою нахилився до мене.
Я піднялася на одну сходинку.
— Що Ви від мене хочете?! — закричала раптом на весь голос. — Мені потрібно вийти!
На мій галас відчинилися двері пані Наталі.
— Хто там? — гукнула вона. — Чого репетуєте?
— Або ти підеш зі мною, або я спалю цю квартиру! — зашипів чоловік.
— Мамо, це я! — крикнула я пані Наталі. — Тут чоловік пристав до мене, не пускає на навчання.
Пані Наталя в довгому халаті та домашніх капцях спустилася до нас.
— Хто Ви такий і що Вам потрібно від Каті?
В очах чоловіка бачила, що він розгубився.
— Ну, я чекаю! — не вгамовувалась моя рятівниця. — Чи мені викликати поліцію? І це ж треба – з самого ранку вже дівчат ловлять.
Жінка схрестила руки на грудях.
— Казала я тобі, Катю, що не треба такий одяг носити, а ти мені «Мамо, так всі ходять». І на тобі! Вже з самого ранку, маніяки, як на мед.
— Вибачте, — розгублено мовив чоловік. — Я шукаю Софію. Вона живе у цій квартирі і дуже схожа на Вашу дочку.
— Як це схожа? — не заспокоювалася пані Наталя. — Моя Катруся геть не подібна на ту дивачку. Ходила тут така, ще коли пані Тамара жива була, Царство Небесне, — вона перехрестилася. — А тепер от немає бідолашної – віддала Богу душу, — жінка вичавила з себе вдавану сльозу і почала терти очі рукавом халата. — От вже горе то горе. Перше чоловік, а тепер вона.
— Мамо, заспокойся!
— Ой, а Ви раптом не Михайло? — запитала жінка.
— Ні, — відповів чоловік.
— Бо він уже приїхав, та тільки сюди рідко ходить. Я його ще не бачила. Кажуть, скажений, на людей кидається. Він тому в Америку і виїхав, бо тут п’ятьох людей вбив.
Я стиснула руку пані Наталі, щоб закінчувала свою гру. Оскара тут не буде. З вигляду чоловіка і так зрозуміло, що геть розгублений.
— Ой, що це я? То Ви, пане, ким будете?
— Я раніше сюди заходив. Казав Вам передати Софії, щоб повернула сережки. Не пам’ятаєте?
— А! Сережки якогось там роду. Пам'ятаю. Це оті такі великі, темні? Я бачила, як вона їх носила. Ніколи не знімає. Не впізнала Вас одразу. Самі бачите, світло тут погане, та й обличчя я не запам'ятовую.
Я закотила очі. Ото вже понесло пані Наталю. Напевно, роль актриси – її не здійснена мрія.
— Мамо! — перервала її монолог. — Я йду на навчання, після пар годину в бібліотеці й додому.
— Йди з Богом.
Я вийшла з під'їзду і досі чула монолог пані Наталі. Сумнівів не було, вона хоче переконати чоловіка, що тут мене шукати марно.

Звісно, на навчання я не йшла. Розкрила свою маленьку парасолю з телескопічною ручкою і попрямувала на автобусну зупинку.
Дорогою на роботу я думала про те, що потрібно змінити колір волосся і наростити вії. Можливо тоді цей божевільний не зможе мене знайти.

З Аргамом я домовилась, що він забере мене після роботи.
Як же не хотілося бути біля нього. Ба більше – мені все одно доведеться займатися з ним сексом. Іноді під час процесу я відчуваю, як мене нудить, і боюся вирвати. Якщо себе не стримати, то такий жест з мого боку розірве наші стосунки.
Я не до кінця розумію, чому Аргам Мисакович мені такий бридкий. Він цілком доглянутий. Але запах парфумів, змішаний з алкоголем, спричиняє блювотний рефлекс. До того ж його ламана українська викликає відразу.
Але, врешті, я кохаю. Кохаю його красивий триповерховий будинок з дахом в стилі готики. І пишний зелений сад разом із басейном. Жити в такому – як жити в міні раю. От тільки п'яний чорт в тій оселі все псує.

— Софіє, де тебе носить? — перше, що сказала Олеся, коли я зайшла в офіс.
— І тобі доброго ранку, — посміхнулась я.
— Без попереджень відпустки, відгули, — дівчина стояла з паперами в руках біля свого столу.
Мій стіл був поруч і я подалася до нього, щоб поставити свою сумочку.
— Олесь, — мовила я з провиною, — вибач.
— Та блін, ти хоч би подзвони мені, щоб я могла все спланувати сама. Бо ми ж думали, що будемо вчора проводити тренінг, а в результаті – тебе не було і я його скасувала. Сьогодні, я так розумію, ти не готова?
— Не готова.
Я стиснула губи й опустила голову, щоб видаватися максимально винувато. Розумію, що це невідповідально. Але я справді почала мало перейматися через роботу. Мої думки були зайняті іншими проблемами.

— От і наша пропажа, — голос директора.
— Доброго ранку, Олександре Петровичу, — привіталась я.
— Чому запізнюємося?
«Бо до мене божевільний маніяк у під'їзді приставав», – так і хотілося сказати.
— Я не навмисне.
— Софіє! Ви ж розумієте, чому Вас перевели на посаду старшого менеджера? — в люб'язному голосі директора відчувалися нотки злості. — Ви єдині змогли перевиконувати план за останні пів року. А інші оператори не можуть. Якщо старший менеджер буде поводитися невідповідально, то, зрештою, така участь чекає на всіх.
Тут я би посперечалася, але сперечатися з директором – марна справа. Хто за таке береться – одразу опускає голову через пригнічення. А пригнічувати вискочок цей чоловік вправно вмів.
— Я все зрозуміла. Негайно почну працювати. Олесю, давай-но проведемо тренінг.
Олеся розпливлася у посмішці.
— Впізнаю нашу Софію, — мовила колега.

Після робочого дня я покидала офіс сама. Олеся пішла з роботи ще годину тому, бо була записана до стоматолога. Я попрощалася з охоронцем і вийшла на свіже повітря.
Весна завжди дарувала мені лише приємні емоції і я навіть зраділа, коли побачила автомобіль Аргама. Було приємно відчувати себе багачкою, яка їздить на шикарному авто.
Дійти до машини я так і не змогла. Мої очі вперлися в букет квітів і не одразу побачили обличчя дарувальника. Сергій, який тримав його, одразу поцілував у губи, тільки-но наші погляди зустрілися.