Шенборн

23

У моєму житті стало багато лайна, тому потрібно було вирішувати те, що давило найбільше. Розв'язати проблему з божевільним шукачем сережок я вирішила радикально. Надумав мені погрожувати? Ну, це ми ще побачимо.
Я сіла в маршрутку до Личаківського кладовища і відчувала, як злість у мені породжує рішучість.
Що за люди? Я своїми руками діставала сережки. Не побоялася провести ніч у сквері з моторошними скульптурами, а ці всякі ледарі лише хочуть поживитися моєю здобиччю.
Нічого. Він ще не знає, з ким зв’язався.

Задуха… Початок літа був облитий дощами, а в маршрутці не було чим дихати. Я знову наділа сережки і була готова на безстрашні кроки. Я змушу цього дурня відчути страх, він поквитається за те, що псує моє життя.
Всередині бушувало полум'я. Хотілося кричати, волати з усієї сили.
Біля Личаківського вийшла з маршрутки. Стояла, шукала в сумочці телефон. Якась жінка вдарилася у мене, промовляючи слова вибачення.
— Де телефон? — вже вголос спитала.
Я перебувала посеред тротуару, бо мусила зателефонувати дурню, який жадав мої сережки.
— Ну що Ви завмерли, пані?! — кинув літній чоловік, який, оминаючи мене, став у калюжу.
— Та пішов ти… — несподівано промовила.
Він зупинився.
— Ой, яка Ви чорнорота…
Я закотила очі й натиснула виклик.
— Ну, слухаю.
— Я на місці, — дала йому сигнал.
— Зараз буду, — сказав чоловік і вимкнувся.

Я стискала в руці сережки, ніби просячи вищі сили, й рушила до могили з кованими квітами. Навкруги була тиша. Йшла, прислухаючись, чи не йде хто слідом. Здається, нікого. Хіба що душі, які тут спочивають, наглядали за мною.

Зупинившись біля могили Мері, я дедалі дужче стискала прикраси. Здавалося, що це допоможе мені налаштувати з нею зв'язок.
— Ну ж бо з’являйся! — благала я. — Від тебе залежить моє життя.
Тиша. Я озиралася. Вдивлялася у квіти й намагалася відтворити рухи й поведінку, яка була у мене минулого разу. Я гладила рукою квіти, але марно. Мері не з’являлася.
«Що ж це?»
Почекавши пів години я, врешті, розвернулася на вихід.

Мій телефон розривався від дзвінків чоловіка, який чекав мене у Миколаєві. Телефоном я сказала йому, що буду у сквері Миколаєва, щоб офіційно передати сережки, а з ними і їхню силу. Їхати в Миколаїв зі Львова добру годину. Нехай приїде, понервує трішки. Врешті, сам напросився.

Дорогою додому я мріяла, як приїду і прийму ванну. До речі, ванних кімнат у квартирі було аж три. Для чого? Лише Аргаму, напевно, відомо.

Дорога до Сокільників завжди була з пересадкою. Це починало мене дратувати і я вже задумувалася над тим, що пора би мені отримати права й придбати авто. Ну, або кращий варіант – попросити Аргама купити. Свої гроші витрачати геть не хочеться. Я їх відкладаю, скажімо, на той момент, поки мені зовсім не набридне його бридке рило.

Коли вийшла з маршрутки й подалася додому, у моїй голові був Сергій. Думки про нього не вщухають. З того моменту, як він вирішив зустріти мене біля роботи, ми більше не розмовляли, навіть у Месенджері. Хотілося пояснити йому все, щоб він зрозумів. Але як? Хіба таке пояснюють?

Несподівано я зупинилась біля зеленого куща, який закрив мене від воріт будинку Аргама Мисаковича. Хто це? Якась жінка середніх років, одягнена в синю куртку і старі джинси, стояла біля брами нашого помешкання. Дружина? А чому не заходить? Я гадала, що вона має ключі.
Немає мені про що з нею розмовляти. Не хочу. Я розвернулася і чимшвидше побігла на зупинку. Куди йти? Пані Наталя? Я й так завдала їй багато зайвого клопоту. Її коти, яких, до речі, не двадцять, а лише п’ять, цілу ніч не давали мені спати. Не хочу. Не до неї. До трьох подруг з помешкання пані Галини мені вже теж дорога закрита. Куди? Олеся? Невдалий варіант. Відкинувши зайві думки, я написала Сергію, щоб дав мені свій телефон.
«Не потрібно було його видаляти. Для чого я це зробила?»

Сергій писати телефон не став. Через декілька хвилин, коли я була в маршрутці і їхала у Львів, мобільний задзвенів. Цього разу це був не чоловік, який чекає мене в Миколаєві, а Сергій.
— Алло, привіт! — відізвалась я.
— Привіт, — байдуже відповів.
— Слухай, я знаю, що вчинила неправильно, але мені немає куди йти, в мене великі проблеми.
— Невже? — в голосі відчувалися нотки сарказму. — Твій багатій тебе прогнав?
— Що? Ні! Слухай, я вв’язалася в одну дуже неприємну історію. Мене переслідують.
Я помітила, як у маршрутці люди почали коситися на мене.
— Алло, ти мене чуєш? — запитала, бо у слухавці була тиша.
— Так, я просто не розумію.
— Сергію, давай зустрінемось.

Після того, як Сергій погодився зустрітись, на серці трішки відлягло. Не можу дочекатися, як побачу його. Чи пробачить?

Зустрітися ми домовились у парку імені Івана Франка. Коли я зайшла туди, то хотіла, щоб ця мить тривала вічно: пухнасті зелені дерева гойдалися від вітру, сонце нагрівало землю після дощів, а я йшла назустріч хлопцю, який сидів на дерев'яній лавці.
Підійшла, сіла поруч. Що казати?
— Привіт, — мовила тихо.
— Привіт, — відповів, не дивлячись на мене, — що у тебе за проблеми?
— Довга історія, все так швидко і не розповіси.
— Це зв'язано з квартирою, яка дісталася тобі від пані Тамари?
— Ні.
— А що тоді? Твій наречений виявився кримінальним авторитетом?
— Що? Ем… не знаю, але не в ньому справа.

Я розповіла хлопцю, як знайшла сережки у Миколаєві, пропускаючи історію про жінку в чорному. Не хотілося, щоб Сергій сприйняв мене за божевільну. Розказала про те, що бабця Марія розповіла мені про магію успіху сережок, про те, як я дізналася легенду про графиню Мері. І про божевільного, який хоче забрати у мене мій скарб.
Хлопець мовчав, слухаючи мою розповідь, а потім додав:
— Що у твоєму житті взагалі коїться? Як тобі вдається знаходити такі пригоди?
Я не знала, що відповісти. Розуміла, що все занадто нереально. Такі історії хіба що в книжках можна зустріти.
— Мені немає куди йти, — зрештою, сказала правду. — До Аргама колишня дружина приїхала, поки він у відрядженні. Напевно, речі зібрати хоче, не знаю. Але бачити її не хочу.
— Що будеш робити? — запитав.
— Не знаю.
— Ну, раз не знаєш, ходім зі мною у центр, поспіваємо.
Пропозиція хлопця була вкрай небезпечною.
— Я не можу світитися в центрі. А якщо той божевільний приїде і вирішить відправитися на пошуки? Він же одразу у центр, до моєї квартири.
— Не бійся. Ходімо.

В серці Львова було людно. Вихідний все-таки. Хлопець провів мене до припаркованого жигуля і вийняв звідти синтезатор.
— Твій? — запитала.
Після автомобіля Аргама цей був схожий на стару бляшанку.
—Мій. Купив нещодавно за зароблені гроші.
Сумніву не було. Зароблені гроші, це ті, які йому кидають в капелюха під час співу. І не соромно йому ось так співати, як циркова мавпа? Ні, співає він добре, від його музики щемить у самісінькому серці. Проте, я б нізащо так не принижувалася. Хіба це гідна справа – співати на потіху за копійки?!

***

Була лише шоста година вечора, коли Сергій почав виконувати свою першу пісню. Точніше, не свою, а свого улюбленого виконавця – Славка Святинчука:
«Цей день не повернеш
Живи, люби
Життя театр, головний герой – це ти.
Досліджуй життя, дійти до самих глибин,
Якщо знайшов світло,
Сам для інших світи».

Я стояла, ніби заворожена, бо вже давно була закохана у його голос. Він співав, перебираючи клавіші на синтезаторі. В ці моменти відчувала кохання до цього хлопця. Я не була підвладна цьому почуттю, як би не старалася його позбутися. Я почувала себе щасливою. Хіба не це важливо у житті? Для чого мені успіх, якщо там не буде щастя?!

Мінорні композиції Сергія повеселішали, і він був у захваті від уваги. Натовп купчився, аби подивитися на виступ. Я стояла серед людей найближче до хлопця.
— Танцюй, — мовив він мені.
Я посміхнулася. А що, хіба гріх танцювати в момент щастя?
Погойдуючись із ноги на ногу, відчувала скутість. Юрба завжди змушувала моє тіло стискатися. Я заплющила очі. Нехай сюди вийде весь Львів – байдуже. Хочу бути щасливою. Хочу чути лише голос Сергія. Я почала закидати руки догори, крутити головою в ритм музики. Ось воно – щастя. Не зупиняючись, я розплющила очі. Ніхто не дивився на мене, як на божевільну. До того ж натовп був у захваті. Він дарував хлопцеві овації після кожної його композиції, а я – найголосніші з усіх.
— Браво! — вигукувала я, плескаючи.
За мною решта людей приєднувалися до вигуків.

Дивна річ: попри те, що мені не було де сьогодні переночувати, у місті чатувала небезпека, а в душі – спустошеність, я відчувала себе захищеною. Очі хлопця світилися від задоволення. Через мене? Не знаю. Але нам обом добре.

Після виступу ми з Сергієм рахували дрібні гроші в його новому, старому жигулі.
— Ого, дві тисячі, — вигукнула я.
— А ти думала, я за десять копійок виспівую? — засміявся хлопець.
— Думала, що просто хобі.
— Так і є. Але непогано ж, коли хобі приносить гроші?
— Непогано. Мені б мати хобі.
— Давай до мене в дует, — запропонував він.
Я засміялася.
— Краще не треба. Буду відлякувати твоїх фанатів.

А фанати були. Виявляється, що в багатьох вуличних музикантів є постійні шанувальники. І через те, що, в основному, це були молоді дівчата, я відчувала ревнощі.
— Куди підеш? — нарешті, запитав хлопець.
— Немає куди, — відповіла. — Можливо, сховаюсь на вокзалі, але це – перше місце, де серед ночі може перевірити той чоловік, що мене шукає. Може, поїду в якийсь мотель за містом.
— А додому? — запитав хлопець.
— Куди?
— До батьків.
— Не хочу, в них свої проблеми. В понеділок мені потрібно на роботу. Не знаю, що робити. Той божевільний знає, де я працюю. Він точно прийде в понеділок, щоб мене знайти, бо… Я його добряче повеселила сьогодні.
— Як?
— Запросила його приїхати в Миколаїв і почекати мене, щоб я офіційно передала йому сережки. Ну а я не приїхала.
— Для чого це тобі?
— Просто. Нехай сам відчує той невроз, до якого довів мене.

Звісно, віддавати сережки не збиралася. Лише я мала на них право. Вони належать моїй прабабусі Анні, яка їх там і залишила. От що за люди? Написано ж у Біблії: «Не пожадай», «Не кради». А вони ходять на недільні меси й все одно душу по буднях паплюжать.

— Хочеш їсти? — запитав Сергій. — Можемо собі дозволити, — показав очима на пачку з грошима, — ти ж всіх привертала своїми танцями.
— Як мавпа? — засміялася я.
— Найкрасивіша мавпа, — засміявся хлопець.
Виникла іскра. Я відчувала, яка вона проходила між нами, била у груди, але гординя не давала нам поговорити відверто. Хотіла тут, у цьому старому авто, поцілувати його тонкі вуста. Хотіла провести рукою по каштановому волоссю. Який же він гарний зі своєю щетиною. Порівнювати його з Аргамом немає сенсу. Того я терпіти не можу, а цього кохаю, аж серце болить.

***

Ми сиділи в «Острів Суші Япі», що на проспекті Свободи. Нас провели на другий поверх, де ми були лише удвох.
— Добре тут, — мовила я, дивлячись на панораму міста. Величезні вікна виходили на довгу вулицю, де люди рухалися, як мурахи, туди-сюди.
— Добре тут, — погодився він.
Ми замовили Атсумі набір, де був мікс різних суш, і чекали.
— А сережки діють? — запитав Сергій, розглядаючи їх на моїх вухах.
— Як бачиш.
— Думаєш, через них тобі квартира дісталася?
— Ага.
— І той олігарх?
Я не стала відповідати. Все було очевидно.
— Ти щаслива?
— Зараз. Тут. З тобою.
Сергій дивився на мене, не відводячи погляду.
— І я, — відповів.
— З ним не щаслива, — відповіла я про Аргама.
— Залишайся зі мною, — запропонував він.
Я обвела руками його шию. Сергій заплющив очі. Нахилившись ближче, поцілувала його губи. Він піддався і ми злилися у поцілунку.
— Що ти робиш зі мною? — прошепотів хлопець.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше