Шенборн

24

Колись я була дитиною, яка не мала того, що полюбляли діти мого віку: кіндери, будинок для барбі, гарний одяг… Все життя мріяла про те, що станеться щось – і я, нарешті, вирвуся зі свого маленького провінційного містечка Костопіль, що у Рівненській області.

Спочатку мріяла, що після одинадцятого класу знайду собі багатія, який вирве мене з полону мого сірого життя, але у Костополі знайти таких виявилось неможливим. Далі вирішила здобути будь-яку вищу освіту. Як говорить моя мама: «Щоб була». І після того, як рівень мого інтелекту збільшиться до певних масштабів, діяти рішуче – створювати свій бізнес. У голові уявляла, як відкрию свій музей, з дорогими експонатами й лише після декількох перших пар прийшло розуміння, що цього ніколи так і не станеться. Я не люблю копатися в глибинах минулого, в рештах непотребу. Це було до того моменту, поки я не знайшла старовинні сережки роду Шенборн. Тепер минуле цікавило мене, як ніколи раніше.

Усі жінки у нашій родині по мамині лінії знали про сережки, але ніколи про них не розказували. Лише бабуся Марія, яка відчувала себе на порозі смерті, вирішила поділитися тим, що могла ще пам’ятати. Її мама Анна була останньою власницею магічних прикрас. Останньою, хто відчув їхню силу. Шкода, що я її не застала. Вона померла ще до мого народження.

Як багато людині потрібно для того, щоб відчувати себе на вершині соціуму? Як багато потрібно вкладати свого часу на власну презентацію? Володіючи сережками, я вперше за життя відчувала себе чудово. Тепер успіх на моєму боці. Тепер я зможу зробити все, за що лише візьмуся. Вірю в них. А судячи з того, що мені надавала настанови примара Мері – я їхня офіційна власниця. Вони належать мені –  родовий спадок. Віддавати їх божевільному, який влаштував на мене полювання, не збираюся.

От лише існує одна проблема – я по вуха закохалася у Сергія. Ми вийшли з японського ресторану, де пробули добрі дві години, й гуляли центром Львова.
— Про що ти мрієш? — запитала я в нього, коли ми крокували за руки по Староєврейській вузенькій вуличці.
Хлопець виглядав щасливим. Він роздивлявся на всі боки так, ніби ходив тут уперше.
— Хочу побувати в Амстердамі, — відповів. — А ти?
— Не знаю, — сказала щиро. — У мене була єдина мета – купити власне житло у Львові, щоб назавжди залишитися у цьому красивому місті. Не хотіла повертатися у Костопіль. Тепер не знаю, що хотіти…
— А твій олігарх?
— Аргам? А що він?
— Ти ж з ним заради грошей?
— І що?
— Для чого?
Не хотілося говорити з Сергієм про мого нареченого. Цього тижня, поки він у відрядженні, хотілося взагалі про нього забути.
— Не знаю, — різко відповіла.
— Софіє, ти його кохаєш?
Для чого він ставить такі питання? Для того, щоб натякнути, що я меркантильне стерво? Що казати?
— А що?
Хлопець зупинився біля ресторану швидкої кухні «Тікітай». Біля нас ще грав вуличний музика, тому Сергій запитав голосніше:
— Скажи, врешті, чи ти його кохаєш?
Злість пронизувала моє тіло. На кого злилась – не знаю. На Аргама, який дратує своїми любощами? На Сергія, який ставить такі запитання? На себе?
— Ні! — крикнула.
Не хотілося більше з ним розмовляти. Хотілося заспокоїти своє зболіле серце. Я побігла по Галицькій вулиці прямо на площу Ринок. Знала, що піде за мною. Тому і бігла. Не хотілося дивитися в очі хлопцю, якого кохаю.
Зупинилася біля фонтану Нептуна. Підняла вологі очі й світу білого не бачила. Та й не хотіла бачити після того, як відчула, що демони розривають душу.
— Не плач, — почула голос Сергія. Він обійняв мене за плечі. — Це омана. Гроші не дадуть тобі того, що ти хочеш. Залишайся зі мною. Обіцяю, що зроблю все задля твого щастя.
«Для чого йому це?»
—Люба, — продовжував хлопець, — я тебе не ображу. Твій Аргам знайде собі іншу вісімнадцятирічну крихітку. Ти всього-на-всього його лялька. Він кине тебе, як і свою дружину.
Я не вірила в те, що Аргам мене покине. Якщо я стану його дружиною, то буду лише друга. Першу ж жінку він не кинув до зустрічі зі мною.
— Я не дам тобі багато, але дам те, що потрібно буде для щастя. Від Аргама ти цього не отримаєш.
«Що ж він може мені дати? Двійко крикливих дітей? Гору посуду? Прогулянки на жигулі по місту?»
— Ідемо зі мною, — Сергій ніжно взяв мене за руку і повів за собою.
— Куди ми?
На моє запитання він лише посміхнувся.

***

Всі мої останні тривожні дні вивітрилися з пам'яті, коли ми з красивим широкоплечим хлопцем підіймалися на Високий замок. Люблю Львів і за те, що йому ще є чим мене здивувати. Здається, що він, як непрочитана книга – буде вічно відкривати себе під різним кутом.

— Гарно тут, — мовила, розглядаючи панораму міста, яка поставала переді мною, ніби іграшкова. — Все здається таким ідеальним. Дивишся і ніби немає в тому місті нічого поганого. Здається, що там все в гармонії.
— Це через те, що тут все в гармонії, — посміхаючись, сказав Сергій.
Ми підіймалися по східцях вище і вище, доки не вийшли на пагорб – найвищу точку Львова.
— Неймовірно, — сказала заворожено, дивлячись на різнокольорові дахи будиночків. — А чому це називається «Високий Замок»? Це ж пагорб.
Хлопець обійняв мене за талію.
— Бо колись тут був замок.
— Який? — зацікавлено запитала.
Я була впевнена, що Сергій знає.
— Замок був побудований дуже давно, ще в тисячних роках, польським королем. Не пам'ятаю, як він називався, але пам’ятаю, що він був з роду П'ястів.
— І що з ним сталося?
— Не знаю, але вже точно помер, — засміявся.
— Ні, із замком.
— Зруйнували, розібрали, насадили дерев, а пізніше зробили ось цей штучний пагорб на честь трьохсотліття Люблінської унії.

Я роздивлялася навкруги й намагалася переміститися думками в події минулого. Тут колись був вельможний король. Він будував замок, який мав простояти вічність. Вкладав у нього державні кошти. Сотні працівників працювали над величним проектом, щоб він відслужив своє і відійшов у вічність.
Його зрівняли з землею і тепер я стою тут, дивлячись вже не на польське, а українське місто.

Дивно, наскільки світ не визнає стабільності. Ми прагнемо до неї, але вона неможлива. Нічого не може бути вічним: ні кордони, ні політичний режим, ні соціальний устрій… Лише кохання і сімейні цінності можуть зігріти душу перед останнім подихом.
— Хочу бути з тобою, — сказала я хлопцеві, який, обійнявши мене за талію, дихав моїм волоссям.
— Будь, — сказав, посміхаючись.
Він взяв мене за підборіддя і спрямував до своїх тонких губ. Його очі були закритими, коли ми з'єдналися у поцілунку. Я дивилася на нього і не могла повірити, що для щастя потрібно небагато. Лише посмішка, поцілунок і відчуття комфорту.

Не хотіла повертатися до Аргама. Совість кривилася лише від однієї думки, що буду жити в будинку, який облаштовувала його колишня дружина. Уявляю її сльози і невдоволення дітей. Хіба я розлучниця? Ні, в мене своє щастя. Тут і зараз я відчувала, що знайшла те, що шукала. Що може бути кращим за те, коли душі легко?

Ми спустилися і рушили в центр до старенького жигуля.
Думка, як вірус, про те, що на мене будуть коситися, коли я сяду в таке авто – не покидала мене. Я б взагалі ліпше без автомобіля була, ніж з таким. Моя жага до красивого нікуди не ділася. Ні після поцілунку, ні після усвідомлення, що хочу залишитися з Сергієм. Буду багато працювати й ми двоє зможемо купити собі гарне авто, можливо, навіть два.
— Який би ти хотів автомобіль? — запитала я, сідаючи в обшарпаний салон авто.
— В якому сенсі? — не зрозумів хлопець.
— Ну… марку.
— Я ж маю автомобіль.
— Ти хочеш все життя їздити на жигулях?
По його обличчю пробігла ледь помітна тінь невдоволення.
— А ти соромишся?
Я соромилась, але вирішила, що краще буде збрехати:
— Ні.

Ми вирішили виїхати за вечірнє місто і покататися по трасі. Хотілося не бачити цих заторів, багатоповерхівок. Хотілося побути там, де тиша. Звісно, мотор автомобіля гудів, як навіжений, і тиша була ним добряче порушена. Але, зрештою, звикнулося, як і до будь-якого шуму.

Несподівано хлопець пригальмував і зупинився обабіч дороги.
Ми вийшли біля траси і я відчула приємне літнє вечірнє повітря. Цього разу воно було особливим.
— Залиш тут свої сережки, — раптом запропонував Сергій.
— Що? — здивувалася я.
— Тут їх навряд чи ще хтось знайде.
— Для чого? — не розуміла я.
— Софіє, це чорна магія – зло. Розумієш?
— Не зовсім.
Хлопець повільно підійшов і обійняв мене.
— Люба моя, я дам тобі все, що захочеш. Для чого вони тобі?
— Але ж це родова прикраса, я не можу.
— А кільце Аргама? Зможеш його викинути?
Вирячивши очі, глипала і не могла мовити ні слова. Я не можу викидати речі, які мають якусь цінність. Це все одно, що змушувати мене викидати гроші.
Врешті, я наважилася і зняла каблучку, яку Аргам Мисакович подарував мені на наші заручини. Потім замахнулася і кинула її якомога далі від себе. Хотілося в цей момент крикнути на весь голос. Відчувалося, ніби я викинула не каблучку, а кайдани. Тепер я стала вільною.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше