Шенборн

26

Серце вилітало з грудей.
Сергій віз мене на зустріч з божевільним, який хоче забрати мої сережки.
«Що робити? Що робити? Що робити?» – лунало у свідомості.
— Якщо ти зробиш це, ми не будемо разом! — закричала я. — Більше ти мене не побачиш!
— Це заради твого спокою, — стримано відповів хлопець.
— За свій спокій попіклуйся! — знову закричала я.
— Мій спокій – це і твій спокій. Не кричи. Ми віддамо їх і заживеш, нарешті, без стресів. Повернешся у свою квартиру і не потрібно буде спати в машині.
— Можливо, мені подобається в машині.
Довго не думаючи, я вирішила діяти радикально. Схопила клямку на дверцятах і відштовхнула.
— Здуріла?! — закричав уже Сергій.
— Або ти зупиняєш авто, або я вистрибну!
Згадувала, як у школі на уроці фізкультури нас вчили вискакувати з машини. Вчитель пояснював, що все в житті може статися, але мені здавалося, що він передивився бойовиків. Отже, руки за голову і на праве плече. Єдине, що тривожило, – дверцята у цьому старому жигулі повністю не відчинялися. Ще вдарюсь об них під час стрибка, а від такого і під колеса можна потрапити.
«Що робити?» Точно! Блеф.
— Ну?! — закричала. — Я готова! Зупиняєш чи мені скакати?

Сергію нічого не залишалось, як припаркувати авто.
— Ну що ти, як дитина?! — сказав, коли автомобіль повністю зупинився.
— Я ж сказала, що не буду віддавати родові сережки, — вже спокійніше мовила я.
Від любові до ненависті один крок? Скажу більше: тут, як у грі в рулетку, ніколи не знаєш, як будеш ставитися до людини через секунду. Дивилася на Сергія і ненавиділа його кожною клітинкою свого тіла. Як він може кохати, якщо не керується моїми бажаннями?!
— Так далі не може бути, — мовив він. — Йдемо у поліцію.
— Ти думаєш, що ці пихаті хабарники нам допоможуть? — запитала, стискаючи сидіння від злості.
— А ти бачиш інше вирішення цієї проблеми?
Звісно, бачу. Було б добре найняти кілера, щоб добряче пояснив навіженому, що головний той, у кого сережки. Вчора я ходила до могили Мері Шенборн для того, щоб жінка в чорному знову з'явилася. Я хотіла попросити її налякати дурня, який ганяється за мною. Щоб зрозумів, що проти мене його гра в кішки-мишки не буде мати успіху. От лише розчаруванням стало те, що тієї жінки я так і не побачила.

Схилялася до думки, що Мері вже так і не побачу. Все-таки я закохалася в Сергія після нашого першого поцілунку. Дарма тепер сподіватися на потойбічні сили, які могли б стати на мій захист. Надіятись можу тепер лише на власні.
— Його треба налякати, — констатувала я.
— І як ти збираєшся це зробити?
— А чому я? Ми!

Лякати божевільного можна лише божевільними витівками. Я вирішила повернутися у свою квартиру та очікувати цього дурня для розваги. А що, якщо я перетворюсь у саму Мері Шенборн? Перука, одяг, макіяж і останній штрих – сережки на вухах. Далі обмащуся в кров і вийду до нього з великим ножем у руках. Краще, звісно, з пістолетом, але я не знаю, як і де діставати такі речі.
— Категорично «ні»! — протестував Сергій. — Ти геть здуріла?!
— Якщо він отримає по заслузі, то дасть мені спокій.
— Ти його лише розізлиш. Знову.
— Ну я ж не просто візьму з собою ніж.
— Що? Ти хочеш його вбити?
Хлопець виглядав навіть переляканим і я вирішила трішки змінити хід своїх думок.
— Ну… лише поранити.
— Та що з тобою, дідько, коїться?! — голосно мовив. — Чи ти хочеш догратися й опинитися у в’язниці?
А що мені ще залишається? Я, нарешті, отримала квартиру, де могла б робити зараз ремонт, а замість цього я жила в Аргама, тепер от ночувала в автомобілі Сергія.
Той покидьок заслуговує, щоб я його прикінчила просто на порозі мого власного житла.
— У мене інший план, — якомога спокійніше сказав Сергій. — Ми можемо кардинально змінити тобі імідж, а до квартири не з’являйся декілька місяців. Винайматимеш іншу. Через деякий час заселиш до себе квартирантів. Ну і зміни роботу і сім-карту. Всі нитки, які б вели до тебе, обірвуться.
«Якби все було так просто», – подумала я.
— Якщо він наважився так уперто мене шукати, тут очевидно, що буде далі продовжувати це. Він вірить у дію цих сережок, тож обов’язково мене знайде. Львів – не таке велике місто, щоб не знайти людину, від якої залежить твій добробут.
— Є інший вихід, — знову запропонував хлопець. — Можеш повернутися у Костопіль на деякий час.
— Сергію, я не можу наражати на небезпеку свою сім'ю. Це тут він не має жодної ниточки, щоб смикати мене. Тут він не знає, ким можна мене шантажувати. А там майже вся моя родина проживає.

Сергій – повне уособлення гуманізму. Своєю добротою і здатністю легко здаватися дратував мене кожної секунди. Якби ми не зустріли біля супермаркету того дивака, то, напевно, просто гуляли б містом і насолоджувалися цим ранком. Можливо, Сергій навіть заспівав би кілька пісень у центрі, а я б заохочувала до оплесків і привертала увагу. Але ж ні. Мушу зараз дивитися на цього хлопця з відчуттям злості. Пішла б від нього, якби було куди.
— Думаєш, що, поранивши його ножем у костюмі, ти щось зміниш? — запитав хлопець.
«Не пораню, а вб’ю на місці», – думала я.
— Це змінить все.

***

Сергій категорично відмовився брати участь в моєму плані помсти надокучливому переслідувачу. Він вмовляв мене зупинитися, але я вже знайшла в Інтернеті вікторіанську бежеву сукню. Хотіла якомога світлішу, щоб на ній добре були видні краплі крові. Все-таки я прагнула ефекту переляку від чоловіка. Руду перуку взагалі було легко знайти. Існувала лише одна проблема – всі ці речі були не зі Львова і йтимуть «Новою Поштою» добу або дві.
Чекати не хотілося, але іншого виходу не було. Для кращого результату мусила чекати.
— Ну так просто візьми ножа і налякай, пригрози. Можливо, зрозуміє, — пропонував хлопець, який спостерігав, як я вибираю аксесуари.
— Він не повинен мене впізнати.
— Він і так тебе впізнає.
— Не думаю.

Яке це має значення, впізнає він мене чи ні? Коли я встромлю ніж у його горлянку, він має бачити руде волосся і сукню. Має зрозуміти, що не гідний сережок Мері. Він повинен відчути її помсту.
Коли я думала про це, то смакувала кожний момент цього задуму. Все має минути ідеально. Це ніби ритуал зі збереження давньої сили. Ритуал зі збереження традиції. Він не має на них права. Він хробак, що поїдає плід, на який не заслуговує. Він бур'ян, який виростає під поливом прекрасних квітів. Таких потрібно позбуватися. Задля моїх майбутніх поколінь, яким перейдуть ці сережки. І задля тих, хто почав цю традицію.

Хлопець тихо сидів, спостерігаючи, як я шукаю все необхідне в Інтернеті.
— Софіє, давай все кинемо і поїдемо звідси.
— Куди? — тихо запитала.
— В Київ. Там ніхто нас не знайде. Будемо лише ти і я.
На таку пропозицію я лише посміхнулася.
— І що ми будемо там робити?
— Ти будеш працювати офіціанткою і готувати смачну каву. А я буду автомийником. Ми зароблятимемо великі чайові та згодом купимо маленький будиночок у селі. Посадимо садок і продаватимемо фрукти.
Я засміялася.
— А як же твоє навчання?
— Не знаю. Можливо, в селах теж потрібні юристи.
— Там потрібні ті, хто руками працюють, — відповіла я, все ще не відводячи погляд від телефона.
— Я б хотів повернути час, коли не знав усього цього з твого життя. Ні про історію з сережками, ні про Аргама. Ти була в моїй уяві звичайною першокурсницею, у якої проблеми з англійською і яка вимушена працювати після пар.
«А я б не хотіла такою залишатися», – подумалось.
— Ти здаєшся такою рішучою, сильною, але тобі не потрібно нічого нікому доводити. Я тебе любитиму такою милою і доброю, якою ти є насправді. Не роби дурниць. Залиш свій задум.

На слова хлопця я не зважала. Він не знав, як це – бути мною. Він не міг зрозуміти, що мною керувала жага до справедливості. Я отримала те, що хотіла, завдяки цим сережкам. Тому я буду їх відстоювати й берегти.
Задум я не залишу. Задуми потрібно втілювати. І почну саме тоді, коли отримаю все необхідне на пошті. По переду лише справедливість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше