32

Під час таких життєвих поворотів губляться обіцянки й забуваються образи.
Нестерпний головний біль пронизував тіло. Дика, шалена втома. Я не могла рухати тілом – все боліло.
Спалахи світла з'являлися і згасали.
Я чула голоси та поволі заспокоювалась. Мене намагалися розбудити від наркозу.
Прокидатись не хотілося. Не хотіла пробувати жити чи навіть створювати ілюзію життя.
Я більше не та, ким себе уявляла останнім часом.
Чим мені тепер займатися?
Що мені тепер робити?
На ці питанні я не мала відповідей, тому старалася чимдуж втримати своє забуття.

— Відкрийте очі, — лунав твердий голос лікаря.
— Не хочу, — тихо рухала губами, але тих слів не чула.
— Софіє, відкрийте очі, — лікар говорив так, ніби я винна в тому, що не можу отямитись.
Чому я відчувала провину? Я ж просто не хотіла жити. Хіба лікарю жити моїм життям? Ні. Тому це моя справа – жити чи назавжди піти у забуття, яке всі називають смертю.
Мене штурхали й спричиняли дискомфорт, тому, врешті-решт, я розплющила очі задля їхнього спокою.
— Як себе почуваєте? — запитала жіночка в білому халаті.
Молода білявка потерла мою руку і ввела якісь ліки. Можливо, наркотик? Перед операцією я підписала згоду на сильні знеболювальні препарати.

Спостерігала за цією дівчиною і не могла уявити, для чого їй таке життя. Вона кожного дня дивиться на таких нещасних, як я, і посміхається. Може, недалека?
— Ваша операція минула успішно, — посміхаючись, сказала медсестра.
«Що означає «успішно»? Попереду ще купа обстежень, які мають це підтвердити», – подумалось.
— Дивіться, які у Вас гарні квіти.
Вона показала очима на букет троянд біля мого ліжка і мені здалося, що мене спеціально хочуть розвеселити. Для чого?
— От мені би знайти того, хто буде дарувати квіти, — сказала, дивлячись на той самий букет.
«А пухлину заодно не хочеш?»
Цим медсестрам аби ляси точити.
— Я хочу побути сама, — тихо мовила я кволими губами.
— Ой, не можу, Ви маєте повністю вийти з наркозу.
— Я вже вийшла, — сказала.
— Ви краще розкажіть, де Ви знайшли такого хлопця: і красень, і розумник, і романтик. Це ж треба, досі чекає, поки пустять до Вас.
— В універі, — тихо відповіла.
—О, це так гарно. Університетське кохання. Я, коли вчилася у медичному коледжі, то в мене теж був хлопець. Щоправда, виявилось, що він бабій, але то неважливо. Головне, що я змогла з цим змиритися. Не відразу, звісно, бо спочатку була булімія. Ой, я мало не вмерла тоді.
«Коли ж ти заткнешся», – подумала я.
Мені здавалося, що це якийсь жарт, що не можуть же посадити таку говірливу медсестру до пацієнтки, якій робили операцію з видалення пухлини.
— Скільки вже часу минуло після операції? — запитала, бо за вікном вечоріло.
— Ой, я точно не пам’ятаю, але операція була вчора.
Ого! Я здивувалася. Думала, що мене лише привезли після неї.
— Я хочу поговорити з лікарем, — попросила я медсестру.
— Він сьогодні вихідний, завтра до Вас прийде. Але сьогодні можете поговорити з черговим лікарем. Покликати?
Я, напевно, геть втратила плин часу. Наче кілька хвилин тому мене виводили з наркозу, а, виходить, це було вчора.
— Ні, дякую.
— Все минуло вдало. Вам нема чого хвилюватися, — намагалася заспокоїти мене медсестра.
— Довго я ще буду тут?
— В цій палаті ще тиждень будете, потім Вас переведуть.
—Ти-и-иждень, —зітхнула я.
— Операція була складною, самі розумієте.

***

Дні тягнулися, а я хотіла все це зупинити. Намагалася не подавати вигляду мамі, яка взяла відпустку і сиділа зі мною в лікарні, і Сергію, який завалював кімнату фруктами, квітами і різними маленькими подарунками.
З університету прийшли провідати декілька одногрупниць, які думали, що весь той час, що мене не було на навчанні, я проходила лікування.
До того, як у мою квартиру ввірвалися ті Ігор і Марго, я взагалі не знала, що була хвора. З іншого боку, я повинна мала бути їм вдячна. Бо, якби потрапила до лікарні пізніше, моя хвороба не піддалась би лікуванню. Але вдячності я не відчувала.

Після операції у мене були проблеми з координацією. Лівою рукою я майже не могла рухати, хоча з усієї сили намагалася. Через погану рухливість лівої ноги не могла самостійно пересуватися. Мій язик заплутувався і говорити було непросто, тому я більше мовчала.
Зір був набагато гіршим, ніж раніше, але лікар казав, що скоро все стане, як раніше.
Єдине, що мене найбільше тривожило, – відсутність волосся.
Так, я розуміла, що воно відросте і шраму більше не буде видно, проте більше себе жінкою не відчувала. Так, Сергій приділяв мені достатньо уваги та тепла, але все одно було соромно за свій зовнішній вигляд.
Далі я пройшла курс хіміотерапії та була виписана на домашню реабілітацію. Повертатися додому після цього всього було складно. Втома і біль у всьому тілі не давали сили на звичайну посмішку рідним.
Тітка Люба навіть принесла мені одну зі своїх кішок, яку вона називала Муркою.

Усе в житті минає, багато що забувається. Але цей його період ніколи не зітреться з моєї пам'яті.
Мені завжди доводилося користуватися допомогою мами.
— Як ти себе почуваєш? — питала мене кожного разу, коли я прокидалася.
— Добре, — постійно говорила я, хоча відчувала страшну слабкість і нудоту.
Іноді потяг до блювоти був занадто сильним, тому я замикалася в туалеті. А мама сварила мене за те, що я не залишала двері відчиненими.

Я хотіла якнайшвидше повернутися до свого звичного життя. Хотіла вже залишитись сама у власній квартирі.
— Потрібно зробити ремонт, — говорила мама.
Вона прагнула залучити мене до цієї справи, аби відволікти. Проте, ремонт мені був нецікавий.
— Я досі не можу повірити, що твоя хазяйка залишила тобі у спадок квартиру, знаючи тебе лише декілька місяців.
— Я теж, — тільки те й відповідала.
— Невже у неї зовсім не було кому?
— Не було.
Про брата Тамари Романівни я їй не хотіла розповідати. Від цього вона почала би нервувати й намагатися зв'язатися з ним.
Якби він був хорошою людиною, ця квартира би дісталась йому.
А так, я мала в планах продати її й переїхати. Стерти всі сліди, щоб той чоловік не зміг мене розшукати.

***

У той день, коли лікар констатував моє одужання, надворі випав перший сніг. Я стояла біля вікна в лікарні і знову починала відчувати себе хоч трохи щасливою.
Знову починала почуватися живою.
На свою лису голову я купила руду перуку, в якій, мені здавалося, була схожа на саму Мері Шенборн.
Була вдячна тій пригоді, яка зі мною відбулася. Якби не вона, я б, можливо, жила собі спокійно далі, не здогадуючись, що на мене вже чатує сама смерть.

Добре, коли у складні часи тебе оточують рідні люди. Щастя буває лиш там, де нема пафосу, манірності, вдавання. Я це все знала і раніше, але була захоплена тим красивим життям, яке нам весь час рекламують у мережі. Добре, коли раптом все стає на свої місця.
Я сіла у старенький жигуль і відправилась у нові пригоди із Сергієм.
Сьогодні ми хотіли прогулятись Стрийським парком.
У пам’яті з’явився момент, як я тут вперше гуляла з Аргамом. Якою ж я була дурепою.
Мене цікавило те, чи повернулася його дружина. Я досі не знала, як вона виглядає. Нещодавно думала про ту жінку, яка тоді стояла біля будинку Аргама, коли я якраз повернулася зі Львова, і впевнювалася, що то була Марго. Я щиро дивувалася, як вони змогли мене там відшукати.
З іншого боку – це вже не мало значення.
Ми з хлопцем трималися за руки і нас огортала пелена з лапатого снігу. Я любила, коли перший сніг падав зразу на початку грудня. Це було якось правильно.
Раптом серед пишних ялинок Сергій став на одне коліно.
— Ти вийдеш за мене? — запитав, простягаючи відкриту коробку з каблучкою.