Шепіт вітру 2 або ти для мене більше ніхто

Глава 2

 

ІГОР


Не день сьогодні,  а суцільна кара. Голова уже тріщить по швах,  від несамовитої кількості проблем,  що на неї звалилися.  Секретарка загубила факс,  без якого вся робота на одному з об'єктів зупинилася,  на митниці затримали вантаж з дорогим матеріалом,  ще й хтось злив інформацію по останньому проекту. З сьомої ранку на роботі.  Уже третя чашка кави...   Хоч би хто зробив чаю...  зеленого. Та де там... Мій секретар знає шлях лише до кавомашини.  Треба терміново з нею щось робити.
Вібрує телефон.  Хочу крикнути, щоб не заважали,  як бачу на екрані ВОНА.  Швидко піднімаю слухавку.  Звідти ллється  тонкий строгий голос.  Відчуваю,  як на обличчі рухаються м'язи.  Здається посміхаюся.  За останні роки вже і забув як це робиться. 
На хвилину зависаю.  Після розмови з Марком уже і не сподівався,  що погодиться на мої умови. Я не збирався ставити їй такий ультиматум, не збирався до чого будь примушувати...  Але коли побачив,  з яким презирством на мене дивиться, захотілося поставити її на місце. 
Коротко відповідаю і кладу слухавку.  Відчуття двоякі.  З однієї сторони начебто перемога.  Раунд перший.  І він за мною.  А з іншого...  Хто мій суперник?  Маленька беззахисна дівчина...  Хоча це миле створіння,  сама кого хоч на лопатки поставить. Та й не така вона уже і маленька.  Просто такою. я її запам'ятав...  Зараз це доросла самодостатня жінка.  Так незвично було її такою бачити.  Начебто та сама,  але уже не та... Скільки років пройшло,  а я досі не відвик називати її моя... Вона навіть не уявляє,  на що погодилася... 
- Жанна Василівна! -  кличу свого горе секретаря. 
Ні,  ну це ж треба було дати таке ім'я,  при такому по-батькові...  Заходить.  Проводжу по ній поглядом... Хід від бедра,  коротка спідниця настільки обтягує круглі бедра,  що от от лусне. У злегка прозорій блузі, верхній ґудзик розстібнутий.  І скільки ж разів говорив про дрес код.  Десь у нічному клубі такий прикид можливо і оцінив би.  Але на роботі,  це дратує.  А ще посміхається мені постійно,  кидає двозначні погляди...  Ні,  я звісно чоловік і така увага лестить,  але в жінках мені більше подобається  стриманість...  Недоступність...  Загадка...  А це суцільна розгадка...  Кривлюся. Ставить каву на стіл і звабливо посміхається яскраво червоними губами. Надто вульгарно... Жінка повинна бути як вершина,  яку хочеться підкорювати, завойовувати...  Як квест чим далі, тим цікавіше...  Як там у пісні "Твоя порядність така спокуслива...". Має бути хоча б якийсь простір для фантазії...  А тут і так все добре видно.  Щоб зайвий раз не напружуватися...  А може я просто старію...
- Ти знайшла факс?  - рявкаю. 
Підстрибує на місці струнко. 
- Я не...  Ні..  Вибачте, не знайшла... Але я шукаю...  -  обертається і швидко виходить. 
Тру скроні...  Вже третя секретарка за два тижні.  Ніхто не може замінити Тетяну. Вона була професіонало і розуміла мене з півслова.  Строга,  мудра і відповідальна. Завжди по діловому одягнена, у великих совиних окулярах,  нагадувала мені тітоньку сову з мультика.  І зі мною з самого початку.  Та,  на жаль,  а для неї на щастя,  мій фінансовий директор відправив її у декрет.  Ну,  спочатку звісно взяв заміж.  Я за них радий,  але працювати стало значно важче.  Таня ходила на роботу до останнього,  поки лікарі не заборонили.  І от з дня на день у них поповнення,  а у мене аврал. 
- Жанна! - знову кричу. -  Поклич до мене начальника служби безпеки!
- Доброго дня, -  заходить Давид,  восикий широкоплечий, кавказької зовнішності чоловік. 
- Що у нас по справі з підривом? 
- Ось,  - кладе переді мною чорну папку.  -  Я все перевірив.  Конкуренти чисті.  Це хтось з наших. 
- Ти впевнений? Для чого різати гілку на якій сидиш? 
- Особисті рахунки,  помста,  а може хтось заплатив...  Розберемося. 
Розвертається і йде. 
- Зачекай! Завтра приїде Ясиновська.  Приглянь за нею.  Тільки обережно. І ще.  Ту квартиру,  на Печерську доведи до ладу.  Завези меблі і все необхідне для проживання. 
- Зрозумів.  Можна йти?  
Легко киваю головою. Беру телефон і набираю її номер,  щоб запитати коли приїде і хто її зустріне.  Але відразу ж скидаю.  Ідіотизм.  Вона вже не маленька і сама розбереться. Відправляю смс з адресою квартири.  Чекаю хвилину,  дві,  п'ять...  Відповіді немає.  Хоча прочитала, а власне,  що тут відписувати.  Відкладаю телефон і повертаюся до справ. 
Сьогодні день тягнеться особливо довго. Важко зосередитися.  Може магнітні бурі? Чую стук у двері.  Заходить Жук, а якщо бути точнішим,  то Жук Назар Артемович.  Саме той,  хто вивів з ладу мого секретаря. А ще єдиний друг.  Він теж,  один з небагатьох,  з ким я починав. 
- Ось,  приніс останній звіт.  Глянь на цифри. -  сідає навпроти. 
- Ну що ж...  - переглядаю сторінка за сторінкою.  - Печально...  Але не смертельно.  Думаю контракт з німцями виправить ситуацію. 
- Виправить,  якщо вони його підпишуть.  -  нервово барабанить пальцями по столу.  Мене це дратує. 
- Як Тетяна? 
Посміхається.  При згадці про дружину він завжди розпливається як березневий кіт.  Навіть дещо заздрю. 
- Сьогодні вночі влаштувала мені фальшиву тривогу.  Вже приїхали у клініку,  а там перестало боліти.  Сказали фальшиві схватки.  Таке буває... 
- Тоді напевно їдь додому.  А якщо справжні почнуться? -  бачу ж що переживає. 
- Лікар сказав,  ще приблизно тиждень.  Та й вона не сама.  Вчора приїхала її...  Мама....  -  на його обличчі всесвітній сум. 
- Теща значить?  Дістає? 
- Не те слово...  Все їй не так,  все робимо неправильно...  Хоч одна радість,  що за Танічкою  пригляне.  Добре. Йду я...  Слухай  -   зупиняється.  -  А чого оте чудо в твоїй приймальні заливається сльозами? Ти що на неї накричав? -  хмуриться.
- Ну чому зразу накричав? Так...  прикрикнув злегка.  А ще сказав,  що від завтра вона тут не працює.  
- Так...  Цікаво...  І хто ж буде тобі допомагати?  Таню я не відпущу! 
- Здалася мені твоя Таня.  Завтра приїде Ясиновська. 
- Ясиновська...  Знайоме прізвище.  Чекай...  Я знаю тільки одну Ясиновську.  Віце-президент "Ядвіги".  -  вперся в мене нерозуміючим поглядом.  -  Скажи,  що я помиляюся...
- Ні ти не помиляєшся.  За умовами контракту про техніку безпеки повинні були подбати вони. Що сталося,  сам знаєш. "Ядвіга"  винна нам значну суму.  Віддати не можуть.  А контракт з німцями покриє наші збитки.  Катерина допоможе його підписати.  Це вигідно обом. -  наче дитині в садку пояснюю. 
- Слухай Мороз...  Я завжди вважав тебе адекватним і розуміючим.  Але зараз ти заставляєш мене в цьому засумніватися.  Це непередбачувана ситуація.  Вони теж потерпіли втрати...  Тільки вслухайся...  Ти заставив віце-президента фірми наших партнерів,  працювати на себе секретарем... Як ти міг до цього додуматися? -  він дивився на мене як на навіженого. 
- Ну по-перше не секретарем,  а помічником.  По- друге не заставив,  а запропонував.  Ну а по-третє,  Катя розумна дівчина,  чудовий спеціаліст... 
- Катя...  Катя...  -  друг ходить кругами по кабінету з виразом обличчя Шерлока Холмса.  -  А чи не та це Катя,  за якою ти шість років тому, тут нюні розпускав?  І між іншим,  якщо я добре пам'ятаю,  то вона вийшла заміж. -  сідає  навпроти і сканує поглядом як прокурор на допиті. 
- Нічого я не розпускав і взагалі,  яка різниця?  -  Не витримую,  піднімаюся і іду до вікна. 
Кілька хвилин важкого мовчання і друг продовжує. 
- Є така притча.  Колись один із смертних гріхів Гнів хотів пробратися вище.  І надумав одружити свого сина,  якого звали Зло,  на чомусь доброму.  Вибрали Радість, викрали і силоміць одружили. Через деякий час у них народилася дитина.  І звали її -  Злорадство. 
- До чого ця філософія.  -  повертаюся за стіл. 
- А до того,  що там де замішане зло,  нічого доброго не народиться.  Погані думки, до добрих результатів не приводять. 
- Ой,  Жук,  не лікуй.  І без тебе нудить... 
- Це в тобі відторгаються чужорідні тіла.  -  піднімаю на нього злий  погляд.  -  Так так...  Образа,  гнів,  бажання помсти...  Вони тобі не властиві. Для чого ти це затіяв?  Що і кому намагаєшся довести? -  його тон піднімається.  А от моє терпіння на кордоні. 
- Я нічого нікому не намагаюся довести.  Я просто хотів,  щоб вона нам допомогла.  Все.  -  відчеканюю кожне слово окремо,  що до нього нарешті дійшло. 
- Ти хоча б уявляєш як її принизив? Не залишив вибору.  Заганяти жінку у глухий кут дуже небезпечно.  Вона може вийти на шлях війни  і це буде страшно.  Невже ти думаєш,  що після всього,  вона стане тобі допомагати?  Та вона підставить тебе при першій ліпшій нагоді! 
- Вона не така!  Вона на це не здатна! 
- Ой...  Ой...  Наївний...  А може ти її досі кохаєш,  тому приволік сюди?! 
- Пішов геть! -  вказую на двері. 
Зітхає.  Виходить і уже в дверях спокійно відповідає... 
- От коли фірма розвалиться,  і ми поплетемося з тобою на біржу праці з пожитками, не кажи,  що я тебе не попереджав. 
Ідіот.  Він нічого не знає.  А вже думає,  що має право робити висновки і вказувати мені.  Намагаюся зосередитися на документах.  Помало приходить спокій.  Це моя стихія.  Робота допомагає мені пережити ту страшну пустоту,  що поселилася в  душі шість років тому. Коли зрозумів,  що вона вийшла заміж.  
Пізно ввечері повертаюся додому злий і роздратований.  Під дверима квартири мене чекає черговий за сьогодні немприємний "заплаканий" сюрприз. 
- Ліля? - втомлено розглядаю колишню дружину.  Тільки її проблем не вистає... 
- Привіт, - шмигає носом.  -  Я тобі телефонувала...  Ти не піднімав... Я з батьками посварилася і пішла з дому... 
- Ліля,  тобі уже 27 років.  Ти не думала,  що вже трішки  завелика для таких закидонів? А по-друге,  важко тобі жити з ними,  переїжджай і живи сама.  Пора дорослішати.  -  припираюся одним плечем до хололної стіни. Я не хочу і не буду більше вирішувати її безкінечних проблем. Мені цілком вистачило перших двох років її безкінечного ниття і неадекватних вибриків.  
- Ігор,  пусти мене хоча б переночувати.  А завтра я щось придумаю. 
Зціплюю зуби і протяжно видихаю.  Відмикаю двері і через велике "нехочу" впускаю її у квартиру.  Уже у вітальні падаю на мякий диван із заплющеними очима.  Хочу тишини і спокою,  та куди там...  
- Вип'ємо, - простягає мені келих червоного вина
- Ти чудово знаєш, що я не п'ю... відмовляюся від її пропозиції. 
- Ігор будь ласка посиди зі мною хоч трошки... Мені так погано, так самотньо... торкається своїми довгими холодними пальцями  моєї руки,  буравить благальним поглядом.  Різко забираю руку і пвднявшись йду до бару.  Наливаю небагато медового віскі і повертаюся до жінки,  що застрягла десь у підлітковому віці.  Гіперопіка з боку батьків,  та що там кривити душею,  і мій промах,  надто багато їй дозволяв...  Ми відповідаємо за тих,  кого приручили.  Завтра ж візьмуся за неї і влаштую десь на роботу...  
- Ну,  розказуй,  що там сталося,  -  сідаю поруч відпиваю терпкого напою. 
Думками поветаюся на роботу.  Хто міг підкласти вибухівку на об'єкті?  Хто не погребував життями людей,  що насолити мені?  Я веду свій бізнес чесно,  ворогів начебто не нажив.  Ні,  конкуренти звісно є,  але ж...  Ще й криса в офісі завелася...  А може річ не в мені,  а в Максимі і його "Ядвізі".  Це ж спільний проект... 
- Ти досі її не забув? -  доноситься писклявий голос крізь туман думок. 
Повертаю голову і бачу,  що вона вертить у руках невелику рамку з фотографією.  Швидко піднімаюся і різким ривком відбираю у неї фото. 
- Більше ніколи не смій до нього торкатися!  -  відчуваю,  як по  венах розганяється гнів. 
- Ти маньяк...  -  злякано шепоче.... 
І нехай...  "моя прелесть"... проноситься в голові.  Розглядаю фото шестирічної давності.  На ній двоє абсолютно щасливих людей... Але це вже не ми... Замість них двоє успішних,  сучасних,  красивих роботів...  Її погляд повний кохання,  захоплення,  доброти,  лагідності спрямований на нього...  Тепер вона дивиться інакше.  Холодно,  зверхно і дещо злякано...   боїться мене,  хоч і старанно намагається це приховати...  Це не новина, мене  багато хто боїться і часом це навіть подобається.  Тільки не від неї... я думав,  вона   як ніхто знає,  що їй шкоди я не принесу...  
Проводжу пальцем то тонкому дівочому силуеті і майже відчуваю її дотики,  її запах...   Десь здалека лунає тонкий  сміх,  від якого неможливо не посміхнутися. Я любив  її...  По справжньому... Як люблять тільки раз.  Кажуть після невдалих стосунків чоловіки шукають жінок,  які кардинально відрізняються.  Маячня... у кожній я бачив її... та жодна не могла з нею зрівнятися.  Усім чогось бракувало,  щось,  дратувало.  За свої тридцять років,  я бачив тільки одну ідеальну жінку і ту умудрився профукати. Зараз я б,  напевне,  все відлав,  щоб хоч один раз вона подивилася на мене,  так,  як на цьому фото. Ідіотські мрії,  правда?  Особливо зважаючи на те,  що вона мене ненавидить і призирає. Але це все таки краще ніж млосна байдужість... хоть щось. 
Так,  я маніяк.  І те чим я зараз займаюся,  називається мазохізм. Беру білосніжну суху серветку,  акуратно протираю скло і знову ставлю на поличку біля стопки книг. Проводжу поглядом по кімнаті.  За ці роки тут нічого не змінилося.  Цю квартиру купив мені ще батько,  за часів навчання.  Напевне мільйонери не живуть у таких халупах,  але мені байдуже.  Для чого хороми,  палаци,  якщо у них пусто...  Раніше  називав це свободою,  а зараз розумію ні...  все таки самотність.  Навіть собаку завести не можу,  здохне з моїм ритмом життя.  Повертаю голову і око чіпляється за красиву молоду жінку з келихом вина.  Пильно вдивляюся...  і нічого.  Не йокає...  навіть томний погляд і глибоке декольте не хвилює...  Походу старію... 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше