Глава 10

- Кать, ти не правильно все зрозуміла. - почав було хлопець. - Це секретар Ігоря. Вони просто пили каву.

- Якщо це просто секретар, тоді чому ти так переполошився і почав нас випроваджувати? - гнівно спитала я.

- Я просто уявив, як це побачиш ти і… - він зупинився на світлофорі і повернуся до нас. - І запанікував... Вам куди?

- Парк Воїнів Інтернаціоналістів, гуртожитки від нафти, відразу за ЦУМом. - видала я вже завчену фразу. - Стоп, ти сказав секретар? Ігор що, тут працює? - до мене сьогодні доходило як до жирафи.

- А ти не знала? - здивувався хлопець. Я негативно захитала головою. У мене вже починалася алергія на цю фразу.

- І ким?

- А він хіба тобі не розповідав? Я думав, ви зустрічаєтеся…

- Ще раз відповіш мені запитанням на запитання і я вдарю тебе сумочкою. - спокійно але переконливо сказала я.

- Він перший заступник головного архітектора. - нарешті видав конкретну інформацію.

- Зрозуміло… - тихо сказала я.

Тепер все ставало на свої місця. І те чому він не пише і не дзвонить. І те чому нікуди не запрошує… а возить зранку для того, щоб тримати на короткому повідку. Як не буде з ким провести час, тоді і я згоджуся. А я ж то яка наївна дурепа! І повірила йому! Зрадник! Обіда душила,  а сльози виривалися побачити світ. Я все більше занурювалася у жалість до себе. Вона гладила мене по голові, нишком розїдаючи рану. Хотілося сховатися під ковдру з головою і щоб ніхто не тривожив. Ми нарешті приїхали я першою вискочила з авто і побігла до гуртожитку. Біля самих дверей мене спіймав за руку Влад і заговорив.

- Не пори гарячку. Ти розумна дівчинка. І ти йому подобаєшся.

Він відпустив мою руку і пішов до машини. Ми з Ірою попрямували до своєї кімнати. Я переодягнулася і лягла на ліжко. Їсти не хотілася, говорити також. Може посплю трішки. І тут задзвонив телефон. Я кинулася до нього з надією що це Ігор. Та це телефонував Ростислав. Я скинула дзвінок і знову лягла. Заснути не виходило. Я чула як Іра шурчить готуючи їсти. Чайник голосно закипів. Не знаю скільки я так пролежала, але до мене підійшла подруга і сказала.

- Вставай їсти.

- Я не хочу. - Навіть не відкривши очі відповіла я.

- А я тебе не питаю чи ти хочеш, я тобі кажу, ВСТАВАЙ ЇСТИ! - гнівно наказала подруга. Я повернулася і здивовано подивилася на ту. Перший раз чую, щоб вона так говорила. - І треба поговорити. - ця фраза вже вийшла трішки м’якшою.

Я все таки піднялася і сіла за стіл. Іра поклала переді мною тост з шинкою і сиром, а також тарілку з солянкою. Сама ж сіла навпроти з таким же меню.

- Катя, я бачу, що ти засмучена. Але Влад правильно сказав. Не пори гарячку. Давай розбиратися. - говорила вона тихо і ніжно, наче до маленької дитини. - По-суті, ви один одному ніхто. Ну сходили на одне побачення, але ж воно ще не накладає жодних обов’язків.  І клятв вірності ви не давали. Між іншим це твої слова… це раз! По друге - ти застала його з нею не в ліжку, вони не обнімалися. Це не була навіть вечеря, після якої могло послідкувати щось відверте. Це просто обід. Тим паче, якщо вона його помічник, то це навіть нормально. По-третє - ти сама не без гріха.  Їздиш до Ростика додому,  проводиш з ним час. Тільки вчора Ігор застав тебе у подібній ситуації.  Ну і по четверте. Не виставляй себе закоханою істеричкою. Ти і так наламала дров своєю втечею. Знаєш, що він собі напридумує тепер? Ти ж цим лише тішиш його самолюбство і підвищуєш його значимість.

Кожне слово подруги попадало прямо в ціль. Я розуміла, що вона права. І чого я взагалі тут лежу і соплі жую? Зрештою, він мені ніхто. Тільки от, як тепер з гідністю виплутатися з цієї ситуації?

- І що мені тепер робити? .

- Поводь себе як зазвичай. Зроби вигляд, що тобі байдуже з ким він там обідає і покажи, що тобі теж є з ким провести час.

Тут телефон запищав, прийшла СМС. Я глянула… від Ігоря.

- Ну що там? - згорала від цікавості подруга. - Читай швидше.

- «Можемо сьогодні ввечері зустрітися?» - прочитала я.

- І це все? - надула свої красиві губи подруга.

- Все… - а ти думала, він зараз же примчиться виправдовуватися?- насміхався внутрішній голос.

- І що думаєш робити? - дожовуючи мій бутерброд, спитала подруга

- Хай зустрічається з тією білявкою. - сердито буркнула.
- Ну і дурепа... - зітхнула подруга. Не знаю чи це тимчасовий діагноз чи констатація факту. -  Необхідно відповісти. Коротко і по суті. Наприклад… «сьогодні не можу».

- Ага, а якщо він скаже, тоді завтра?

- А над завтра ми ще подумаємо. Ти пиши.

Я зробила так, як порадила подруга. СМС більше не прийшло. Це мене засмутило. По правді кажучи, я очікувала, що він приїде вслід за мною, почне щось пояснювати, виправдовуватися…. А я така голова назад, груди вперед, губи надула. Покапризувала б декілька днів, помучила його, повипендрювалася, а потім вся така «ну добре… я тебе прощаю». Далі він признався би мені в коханні і ми б зажили довго і щасливо. От приблизно такий сценарій написала я у своїй голові.  Але, як завжди, щось пішло не так…

Телефон знову задзвонив, я вихопила його з рук подруги, яка щось там читала. І знову мене охопило розчарування. Це всього навсього Ростик.  А ти що думала, - знову глузливо затараторив   внутрішній голос, - що він буде бігати за тобою як собака? Не на того напала.  Щоб хоч якось заглушити ці противні думки я підняла слухавку. Хлопець нагадав  про наші заняття. Я не мала жодного бажання кудись іти і щось робити, але подруга взялася мене переконувати… призиваючи то до моєї совісті, то до почуття відповідальності, зрештою надавила на самолюбство. І я погодилася. Він обіцяв заїхати за мною через пів години.

Іра заставила мене привести себе до порядку. Особливо чепуритися  не стала, але все ж вмилася і нанесла новий легкий макіяж. Також перечесала хвіст.

- Ти якась сьогодні не така… - констатував хлопець, після того як ми приїхали до нього.