Глава 29

- Ховаєшся від мене? -  тихий хриплий голос приємно полоскотав нервові закінчення.

Я негативно захитала головою.

- Прийшла поплавати... -  ледь чутно відповіла.

- Мммм...  Ти ж начебто говорила,  що не вмієш...

- Не вмію...  -  повторила ехом.

Кожен дивитися поперед себе і про щось думав. Було так комфортно... Наче у зимовий день під теплим пледом.

- Пішли... 
Я покірно,  кивнула головою,  перебуваючи десь у далекій паралельний реальності.

- Ти мені довіряєш? - прошепотів, показуючи в сторону великого басейну,  де не було доріжок.

- Ні.  -  чесно відповіла. На що він лише хмикнув.

Секунда...  І я у нього на руках лечу у глибоку блакитну воду. Виринаючи,  розумію  що не відчуваю під ногами дна. Паніка.

Прийшла до тями,  коли зрозуміла,  що мене за талію тримає міцна чоловіча рука. Мятний рваний подих торкнувся носа.

- Тепер довіряєш? - його груди швидко піднімалися,  голос схвильований.

- Ні.  -  посміхнулася і відчула, як він ще сильніше притис мене до себе.

Далі відштовхнувся від бортика і ми обидвоє з головою пішли під воду.  Винирнувши обхопила його двома руками за шию.

- Якісь дивні в тебе способи заставити довіряти. Але мені подобається ... -  я зайшлася істеричним сміхом.  -  По ходу  зі мною щось не так...  

- По ходу,  зі мною також.

І тут ми уже двоє гучно розсміялися,  привертаючи увагу.

- Лягай на воду,  - закомандував хлопець.  Мої очі стали по сім копійок.

- Та не буду до тебе чіплятися. -  він наче прочитав мої думки.  -  Поки що... І топити також. Будемо вчитися плавати.

Я почала відмовлятися  та він найшов убивчий аргумент.

- Або я тебе поцілую. Тут.  Зараз. При всіх.

- Ти не посмієш... -  я не хотіла...  Тобто хотіла,  але не могла.  Я надто добре знаю,  як реагує моє тіло на його поцілунки.  І він також...

Ігор охопив мене двома руками щоб не вирвалася.  Хоча куда мені вириватися,  хіба що на дно. І його голова повільно наближалася до моєї.

- Добре,  добре.  -  замахала я руками,  капітулюючи.

Він невдоволено скривився,  але хватку послабив.  Наступна година промайнула,  як одна мить.

У мене реально почало виходити. Ми дурачилися неначе діти.  Бризкали один на одного,  тягнули під воду,  штовхалися і багато сміялися. Так легко і щасливо я себе давно не відчувала.  Це химерна ейфорія тривала до тих пір,  поки я не підняла голову і зустрілася поглядом з Ірою. Те,  що я побачила в її очах привело мене до тями. Розчарування.  Відраза до себе прокинулася і в мені.

Що я роблю?! Невже у мені немає ні краплі гідності і поваги до самої себе? На плечі осів вантаж невтішних висновків.  

Напевно усе це відбилося на моєму обличчі,  оскільки усмішка з уст хлопця зійшла,  а в очах з'явилася розгубленість і нерозуміння.

- Щось не так...  -  швидше констатував,  ніж спитав він, коли я нарешті вибралася з його теплих обіймів.

- Мені пора.  -  вийшло надто холодно і відчужено.

-Катя! -  донеслось в спину,  та я зібрала всю волю в кулак і пішла вперед не озираючись.

- Ір,  я навіть не знаю як тобі все це пояснити,  -  заговорила перша,  коли ми вийшли зі спортклубу.

- Кать,  -  посміхнулася та.  -  Я не є в ролі ревнивого чоловіка,  який застав свою дружину на гарячому.  Це твоє життя і ти вільна вибирати те,  чого насправді хочеш.  І знаєш сама,  що я тебе підтримаю в будь-якому випадку.  Просто я хвилююся. Не хочу,  щоб ти знову плакала.  Не знаю  як ти,  але я не довіряю йому. Особливо після того,  як він залишив тебе саму у своїй квартирі,  у чужому місті і пішов розважатися з іншою. Я боюсь,  щоб він чого не задумав. Я просто...  Просто боюся за тебе.  -  голос подруги здригнувся.

Ми зупинилися і я міцно її обійняла. Вона щойно озвучила все те,  що я сама не наважувалася собі сказати.  Реальність наздогнали  важкою лавиною. Я настільки наївна і дурна,  що пробачила йому все,  хоча він сам мене про те не просив.  Заочно.  Дурепа. І головне одного разу мені мало!  Я ж знову ведуся! Добре,  що хоч поруч є подруга,  яка час від часу приводить до тями.

Решта дня пройшла більш менш спокійно.  Примиритися в власною слабкістю чи то бач дурістю важко,  але довелося відкласти душевні терзання заради справ насушних.  І все ніби вляглося.  Та знову кілька електронних слів, прийшовших на телефон пізно ввечері, забезпечили ще одну безсонну ніч.   +380962152778 "Казкових снів, моя німфо".  

Решту два дні пройшли у режимі нон-стоп.  Не було часу навіть видихнути. У п'ятницю на останній парі я вже думками була вдома у Львові.  Так,  я їду у Львів. Але це не через Ігоря,  просто бабуся подзвонила і попросила приїхати. Вона хвилюється за мене і хоче побачитися, відмовити їй я не змогла.  Ну звісно, - скривився внутрішній голос.  Але в мої плани втрутився Влад.

- Привіт,  Катерино Станіславівно.  Ти дуже зайнята?  -  почувся його голос у слухавці.

- Та ні,  збираюся додому їхати. -  відповіла,  відчуваючи,  що він щось від мене хоче.

- Катрусь.  Є важлива справа.  Я  поїхав на  змаганнях "Юний богарир". О третій годині,  у студію прийдуть моделі підписувати контракт.  Піди у мерію,  візьми на моєму столі документи і відвези у студію.  Я їх уже підписав. Залишилися лише їхні підписи.  Я попередив,  що на зустрічі буде мій креативний директор.  Зоя також у курсі. Ключ від кабінету у секретарки.  Будеш там, набери. А я пізніше тебе сам наберу. Все.  Дякую за допомогу. -  І відключення.

От тобі і поїхала додому пошвидше. Провівши подругу, зібралася в мерію. Всередині зародився якийсь трепет.  Цікаво,  а Ігор зараз на роботі?  Ай,  яка тобі різниця? -  закричав здоровий глузд.  Та дурному серцю було байдуже до його крику.  Воно стрибало від очікування...  незрозуміло чого.

Майже підійшовши до білого дому побачила будку з пончиками.  Ноги самі зупинилися. Тренер начебто наказував такого не їсти. Хоча від одного нічого не буде.  Так,  спочатку справи,  потім їжа.  Невже я щойно сама з собою посварилася?  По ходу похід до психолога - це не така вже й погана ідея.