Глава 32

Озирнулася,  нікого...  Треба ж...  А якби Ігор був сином будівельника,  вони теж би так вийшли,  щоб ми могли поговорити? Ага... Вийшла в коридор,  покликала старшого лейтенанта Березову. Вона зміряла мене призирливим тоном і відчинила двері тієї металевої клітки. 

- Я не вийду поки ти мене не слухаєш.  -  він закрив двері назад. 

- Я вислухаю тебе.  У тебе вдома.  -  очі хлопця округлилися. 

- Правда? І не втечеш? Даєш слово? -  він глянув на мене косими недовірливим поглядом. 

- Даю слово.  -  вимучено вижала з себе. 

Вийшовши надвір, я на всіх парах прямувала до чорного позашляховий,  як раптом почула. 

- Це ти її привіз? -  тон Ігоря не передбачав нічого доброго. 

Мороз старший поспішно закінчив розмову,  опустив телефон і повернувся до сина. 

- Я хотів як краще.  Думав,  для тебе це важливо. - спокійно відповів.

Ігор знітився,  обернувся на мене і опустивши голову виронив тихе "дякую".  На що батько тільки кивнув.  

Дорога до квартири хлопця пройшла у напруженому мовчанні.  У кожного було що сказати,  та ніхто не наважувався пробити цю греблю.  Хто знає,  що там потече... 

Ми з Ігорем сиділи позаду,  притуляючись до різних вікон. В якусь мить я відчула,  як його холодні пальці торкнулися моєї руки.  В грудях здавило...  Заплющила очі,  щоб набратися терпеливості і не кинутися відігрівати його.  Дорослий уже.  Хай сам розбирається.  Та через кілька секунд тактичний контакт припинився...  І мені стало жаль... Його...  Себе... 

Коли виходили з автівки батько Ігоря кинув мені непомітно "дякую" і скупувато посміхнувся. Я відповіла лише легким кивком голови.  

Ми піднялися у квартиру. Ще з порога він вирішив не тягнути кота за стратегічно важливі місця і  почав вибачитися. Та я його перебила. 

- Так не піде Ігор.  Я змерзла,  Ти теж... Давай,  я йду на кухню,  приготувати чай а ти тим часом у душ. -  його розгублений і стривожений погляд перекинувся з мене на двері. -  Я не втечу.  Я тобі пообіцяла. 

Хлопець зітхнув і  скинувши мокре пальто поплівся в душ. Таким я його бачу вперше.  Розбитий.  Розгублений.  Понурий.  І щось колихнулося в грудях. 

Я сиділа на високому стильному стільці монотонно помішуючи у кружці зелений чай без цукру.  Коли в дверному проміжку з'явився він. Повітря ставало густішим.  Сів навпроти.  Підсунула  йому горняко. 

- Я не хотів,  щоб все так вийшло.  -  заговорив тихо.  -  Я не укладав парі.  Це взагалі не моє...  Тоді,  у клубі, я спостерігав за тобою.  Дімон помітив. Взяв на слабо. Запропонував парі. Я жартома погодився.  Однак,  навіть не підійшов.  А коли ти поїхала додому, кинув на стіл 20 баксов і сказав що програв.  Та коли я тебе з ними познайомив,  він  вирішив,  що  парі продовжується...  А після того,  що сталося в Києві,  я був злий і розгублений...  Не знав що робити...  А тут друг...  От і бовкнув здуру про твою постанову...  Вибач... -  він нарешті підняв на мене благальний погляд.  В ньому плескалося каяття...  

- Пий чай.  Охолоне... -  це все що я змогла видавити з себе.

 Він повільно посунув руку по столі і торкнувся моєї. Я піднялася. 

- Мені пора... 

- Катя,  я сказав тобі всю правду...  Не йди... -  зайшовся кашлем

- Мені треба побути наодинці.  Подумати. 

Я розуміла,  що все не так страшно,  як я собі напридумавала.  Однак сам факт,  що він поділився нашими інтимними стосунками з тим пройдисвітом викликав відразу. І я сьогодні пропустила пари. Благо,  що хоч п'ятниця і попереду вихідні. Поїду додому в село.  Там стане легше. 

Ігор спостерігав за тим як я взуваюся і його обличчя ставало все похмурішим.  Я розумію його почуття.  Розумію.  Та з собою нічого вдіяти не можу. 

Виходячи, останній раз обернулася на хлопця.  Він сидів на підлозі із заплющеними очима, підперши спиною невеличку шафку.  Біль.  Самотність. Пустота. Вони терзали його і підступали до мене.  Наче втікаючи швидко переступила поріг навіть не застібнувши куртку.  Сьогодні ліфт їхав особливо повільно.  Чи то мені так здавалося.  

Опинившись на морозяному повітрі розстібнула сумочку в пошуках телефону.  Треба ж, навіть таксі забула викликати. Осінило.  Телефон у кухні на столі.  Доведеться повертатися.  Голосно зітхнула.  А от щось всередині радісно заплескало вдолоні. Піти ефектно,  залишивши за собою шлейф недосказаності,  не вийшло. 

Зі швидко калатаючим серцем штовхнула важкі двері.  Ігор сидів та тому ж місці непорушно.  Навіть не відреагував на моє феєричне повернення. Закралися сумніви, може спить?  Торкнулася плеча,  нічого. Присіла поруч взяла за руки і застигла.  Вони холодніші від криги. Торкнулася чола і жахнулася.  Окріп.  Хлопець повернув голову і щось пробормотів та очей так і не розтулив.  З усієї сили потрясла ним... реакції не послідувало.  Відчула як по спині пробігся холодний під. 

Побігла на кухню,  знайшла телефон і  тремтячими руками набрала номер швидкої допомоги.  Скинула.  Набрала інший номер. Довгі наче вічність гудки... 

- Алло - нарешті почалося на тому кінці мережі. 

- Ваня привіт...  Ти сьогодні на роботі? -  мій голос здригався. 

- Так...  -  простягнувся очікуючи продовження. -  У тебе щось сталося? 

- У мене ні,  тобто так...  Тут хлопцю погано.  Весь горить,  не прокидається . Будь ласка,  приїжджайте, швидше! 

- Кажи адрес. 

- Чорновола 23, квартира 16.

- Кать , - запнувся той.  Це не наш район.  Дзвони на 103.

- Ваня,  я тебе прошу! Я заплачу! -  перейшла на крик із благанням. 

- Добре. Не панікуй. Через 10 хвилин будемо.  Зроби холодний компрес на чоло. Руки ноги теж гарячі? Ні?  Холодні? Тоді компрес відміняється,  накрий його добре і розтирай пальці рук і ніг,  щоб не почалися судоми.  І виміряй температуру.  Скоро будемо. 

Намагалася робити все,  що сказав однокласник,  однак уже на першому завданні провалилася. Щоб накрити його ковдрою необхідно було спочатку перенести до ліжка. З невимовними зусиллями затягнула в спальню,  однак прямо на підлозі накрила ковдрою.  Градусник так і не знайшла.  Тому просто сиділа збоку і шурувала то руки то ноги.  Хвилини очікування здалися вічністю.