Глава 33

Одна з них була моя не дуже добра знайома Інга. Ну а інша...  Старша, однак красива...  Чорне волосся укладено в коротке каре,  блакитні наче два аквамарини очі...  І тут осінило... мама! 

- Значить так.  -  пролунав писклявий голос Інги.  -  У твоїх послугах Ігор більше не має потреби.  Ми приїхали і турбуємось про нього. Тим паче він не такий хворий,  як наговорив той лікар.

Серце прорізав гострий біль.  Руки затерпли.  Цинічний розум лише хмикнув , ви б ще пізніше приїхали,  він взагалі б на пенсію вийшов.  

Та я просто стояла і мовчала. 

- Ну чого ти так грубо,  - сказала жіночка.  -  Дівчинка нам добре допомогла,  потурбувалася про нашого хлопчика.  Тому ось.  Вона простягнулася мені кілька зелених купюр.  Забракло повітря.  Наче під дих хтось дав.  

- Що ви собі позволяєте? -  нарешті ожила я. 

- Як  що? -  нещиро здивувала  жінка.  - Будь- яка праця повинна бути оплачена. 

- Так,  бери гроші і вали звідси,  - запищала Інга.  

- А де Ігор? - спокійно спитала я. 

- У ванній.  -  відповіла його мати. 

- Всі рекомендації лікаря у спальні на столику. 

Розвернулася і , не відчуваючи землі під ногами, пішла геть.  Кімната в гуртожитку виявилася не звично тісною. Ще б пак,  за ці кілька днів я звикла до Ігоревої квартири. Іри ще не було.  Витягнула конспекти і сіла за навчання. Близько третьої почала збиратися у фотостудію. Але тут затридзвонив телефон. 

- Привіт,  ти ще не звільнилася?  - бадьорим голос запитав Ігор. 

- Я давно звільнилася.  Зараз збираюся у студію.  -  відчужено відповіла

- А чому не приїхала? 

-  А я приїжджала.  Мені чітко дали зрозуміти,  що тепер про тебе є кому подбати. В моїх послугах ти більше потреби не маєш. -  поставила слухавку і виключила телефон.  

В студії робота кипіла.  Передноворічний час,  всі хочуть зупинити ці прекрасні миті. Прибігла Зоя,  сповістила,  що мене чекають на рецепшині. Дала молодій парі 10 хвилин відпочити і пішла дивитися хто там прийшов.  Напевне нові локації привезли.  Останнім часом Влад скинув на мене багато своїх обов'язків. 

Та тільки побачила хто прийшов,  як захотілося повернутися назад.  А краще опинитися десь у теплих краях. 

- Що ти тут робиш? Тобі не можна вставати. 

- Ти все неправильно зрозуміла. Я... 

- А що тут розуміти Ігор? Що дівчина,  яка неодноразово руйнували наші стосунки,  сидить у тебе на кухні,  їсть приготовану мною їжу,  а твоя мама пропонує мені гроші за послуги?! 

- Катя,  я не бачив...  Я був у душі... Я б не дозволив... 

- Я прекрасно розумію,  що ти не відповідаєш за їх вчинки і слова. Але ти її впустив!   

- Я не хотів хвилювати маму і при ній виясняти з Інгою стосунки.  Але я вже з ними поговорив.  Інга більше нас не потурбує,  а мама при першій же нагоді вибачиться. Катя...  Повертайся додому...  - він підійшов ближче намагаючись обійняти.  На його хворобливо блідому обличчі відобразилася смертельна втома,  а прекрасні очі штормило благанням. 

- Ігор,  ти втомився... І я також.  Ці стосунки не приносять нам нічого доброго.  Подивися в якому ти стані! І це через мене.  А я...  Я ж перетворилася на якусь сопливу розмазню... Я сама себе перестала поважати.  Наші стосунки схожі на американські гірки. Вверх.  Вниз. Вверх. Вниз. А потім нудить. Так от мене вже нудить від цих стосунків.  Від себе. Я хочу повернути собі своє спокійне,  розмірене життя.  Я хочу тиші...  А ти приносиш хаос в мою душу,  у моє життя...  Давай візьмемо тайм аут. 

Контрольний в голову. Його погляд потух.  Плечі опустилися...  Ще раз пройшовся проникливим поглядом по моєму обличчі,  ніби запам'ятовуючи... І розвернувшись, повільно вийшов. 

Очікуваного полегшення не настало. Навпаки з'явилася якась пустота.  Ніби втратила щось важливе. Потрясла головою.  Ні.  Все правильно. 

Решта дня пройшла на автоматі. Як і наступний тиждень.  Навіть переддень Святого Миколая не приносив колишнього трепету. Наче робот я ходила на пари,  їла,  пила,  працювала,  навіть посміхалася і жартувала.  А десь глибоко всередині світ утратив свою яскравість. Жодна річ не торкалася емоцій.  Ніщо не могло вивести з себе чи заставити сумувати.  Все проходило аж надто спокійно,  рівно...  прісно...  -А хіба ти не цього хотіла? - якось спитала Іра,  коли я поділилася своїми внутрішніми переживаннями.  

- Я не думала,  що так буде... Я хотіла повернутися у той стан,  що був до знайомства з Морозом. 

- Катя,  -  зітхнула подруга.  -  Такого не буває.  Пам’ять не зітреш.  Ми змінюємося під впливом часу,  інших людей.  Справа не в Морозі.  Це ти уже інша.  Ти любиш його.  Хоч собі зізнайся.  Ти залежна від цих почуттів. І  зараз ломка у тебе, це є найсправжнісінька ломка.  

- І що мені робити? 

- А що роблять люди із залежностями?  Лікуються.  Вчися жити по -новому.  Будь зайнята. З часом все стане на свої місця. 

Ніби це так легко.  Але в чомусь вона права.  Я сама цього хотіла. Як то кажуть,  за що боролися...

На саме свято зранку прийшов кур'єр.  Приніс букет тюльпанів,  що немало здивувало і невелику коробку.  Адресат невідомий.  Підписалася.  Забрала. Відкривши побачила ще одну маленьку оксамитову коробочку відомого бренду і записка каліграфічним почерком.  "Не роби передчасних висновків. Купив завчасно. Не думав,  що все так обернеться.  Викинути не можу.  А вчини як знаєш. Хай Святий Миколай тебе береже".  

Іра відразу ж відкрила коробку і витягли звідти красиву заколку на волосся у вигляді пера. Срібна,  покрита цирконієм. Збоку дрібне гравіювання.  "Від мрії до реальності.  Від реальності до життя.  Від життя до тебе.".  У грудях сильно здавило.  

- А ти йому не віддала те,  що купила? - спитала Іра розглядаючи заколку. 

На що я лише стисла плечима.  Залізла в шафу і  витягла подарунок,  який мав бути адресований Морозу. Срібне колечко  "Спаси і сохрани".