Глава 2

На найближчі сім рибацьких поселень користувалася популярністю тільки одна цілителька. Лікарі зі столиці Сонця Південних Островів не бажали переселятися з комфортних умов у обшарпану провінцію. Особливо дошкуляли довгі сезони дощів, коли люди гинули від застуди і переохолодження. У цей період до хворих запрошували цілительку Гейнор, яка проживала в лісових хащах. Якщо ж хто бажав дізнатися майбутнє або отримати пораду, як діяти в певній ситуації, тоді чимчикували до старої знахарки пізнього вечора або вночі.

От і Тимур вирішив погратися з долею. Ноги самі понесли в глибину лісових нетрів. «Якщо матуся не бажає нічого розповідати, то цілителька точно щось та порадить.» Хлопець взяв корзину, нібито для збирання грибів, і пішов стежиною до ветхого будинку. Він гнав від себе похмурі думки, намагаючись відволіктися від тривоги, яка все частіше тутрбувала юне серце.

Серед дерев блискучою змією вився струмок, ніби пропонуючи напитися кришталевої води. Тимур нахилившись, зачерпнув пригорщу рідини, зажмурився від задоволення від кількох ковтків студениці. Далі в нетрища вела заповідна стежина, в кінці якої знаходилось житло цілительки. Мить, і дерева розступилися, запрошуючи відвідувача на галявину. Добре, залишається просто поглянути, що там за деревами. І тут, перед очима, ніби з туману, вималювалася маленька хатка, обгороджена частоколом. Хлопчина підійшов до дверей, постукав, та відповіді не отримав. Виявилося, що двері були незамкнені. Тимур не міг так просто розвернутись і піти додому, адже хотів будь-що отримати відповіді за свої запитання. Залишилось переступити поріг і почекати господиню.

— Дивна цілителька. Або тут нічого красти, або вона не боїться за життя. Хм, я б також на її місці, напевно, не боявся нежданих гостей. Мабуть добре, вміти чарувати, – думки роїлися в голові.

Хлопець із зачудуванням оглядав невелику хатину, яка містила все необхідне для цілительки. Звичайно, посеред кімнати стояла велика піч, розмальована півниками, також помітив довгий стіл, дерев’яну лаву і три стільці. На поличках, прилаштованих до стін, красувалися ряди флаконів і баночок, а під стелею сушились запашні букети лікарських рослин. Картина дарувала спокій, запаморочливі аромати навіювали сон. Тимур помітив лежанку, вкриту м’якою ковдрою, приліг і провалився у сон без сновидінь. Здалось, закрив очі на хвильку, та враз кинувся від шурхоту. Він помітив стару цілительку, яка поралася біля печі.

— Будь здоровий, хлопче. Давно чекала твого візиту. Не бійся мене, хоча люди про мене багато чого говорять, навіть назвали мене місцевим ім’ям Гейнор. Умію я лікувати від більшості хвороб, тому і поселилася на межі людського світу. Але вже кілька століть я чекала на тебе – обранця, який подарує надію на мирне життя.

— Гейнор, я не боюся тебе, – хлопець підірвався з такої теплої лежанки, – Я прийшов до тебе за відповідями на питання. Багато чого відбувається дивного, такого, що я не можу пояснити собі. Вирішив, що ти багато прожила, то, можливо, розповіси мені про мої дивні вміння.

— Гаразд, прийшов час дізнатися правду. Твоя мама походить із древнього роду, та чомусь замовчує істину в надії вберегти тебе від призначення. Існує древнє пророцтво відносно обранця, але щоб його розшифрувати, потрібно пройти довгий шлях. Я проведу тебе в світ магів, а також віддам те, що належить тобі по праву успадкування. Чекай.

Старенька поманила рукою до потаємних дверей, схованих за ширмою.

— Якщо такий сміливий і нетерплячий, не смію тебе затримувати. Тебе вже зачекались, син рибалки.

Тимур вагався тільки мить. Вроджена цікавість перемогла тихий шепіт логіки. Хлопець рішуче підійшов до дверей і зробив крок у невідомість. Він опинився у незвіданому світі, такому чарівному, незвичайному і фантастичному. Сіре поселення із суворими хащами розтануло за спиною, а перед очима постала зовсім інший пейзаж – чарівний ліс із гарненьким будинком посеред галявини. У здивуванні парубок обернувся назад, та присів від захвату – замість древньої цілительки перед ним стояла дівчина неземної краси. Її довге золотаве волосся ніби струменіло в повітрі, вкутуючи тендітну фігурку до п’ят, а мигдалевидні смарагдові очі, опушені чорними віями, заворожували потаємним світлом. Сукня дівчини пошита з заморської тканини, яка вигравала на сонці, змінюючи повсякчас колір від ніжного відтінку літнього неба до темно-фіолетового тону вечірніх сутінок. Хлопець в ступорі уп’явся поглядом на таку чудасію, навіть ущипнув себе за руку, щоб переконатись, що це не сон. Але ні – перетворення відбулося насправді.