Глава 19

Тимур кинувся, ніби зі сну. І справді, здалеку побачив місто. У друзів з’явилося «друге дихання», вони стали йти набагато швидше. Товариші разом попадали на пісок, і скотилися з піщаної гірки прямісінько до величезних воріт, витесаних із чорного граніту, який вкривали невідомі письмена. Тимур і Коре мовчки переглянулись і зробили перші кроки за ворота.

Перед ними у всій своїй пишноті і величі постало покинуте древнє місто. Виднілися будинки складної конструкції, котрі гострими шпичаками розрізали червоне небо. Більшість будинків мали довгу витягнуту форму, вони виверталися і викручувалися під неймовірними кутами, закручувались спіралями, тяглися до сонця численними башточками. Навіть небо над дивним містом здавалося зовсім іншим — воно було не синім, як належить, а багряно-червоним, ніби залитим кров’ю, а сонце висіло в зеніті величезною палаючою сліпучо-жовтим кольором вогняною кулею. Величне місто було витесане прямо у скелях — друзі помітили наявність кам’яних арок, які вивітрювались вітром на протязі не одного століття.

— Куди ж ми потрапили? — вигукнув Тимур, — Невже люди могли побудувати подібне диво-місто?

— Хто ж сказав, що люди, — сумно видихнув Коре, — Я колись краєм вуха почув про місто-привида, захованого посеред пустелі. Ніхто звідти не повернувся, ніхто його не бачив, але один старезний маг запевняв, що місто дійсно існує. Якщо вчора його помітили каравани біля Великого Джерела, то вже завтра — воно майорітиме дивними загнутими шпилями поблизу Золотої Савани.

— Як так може бути?

— Тимуре, це Мандрівне Місто. Його побудували древні істоти, які старші від нашого звичного світу. Так от, ці посланці далеких зірок одного разу прилетіли на нашу планету і збудували найдревнішу цивілізацію. Давно немає тієї мудрої цивілізації, давно немає посланців з далеких зір. Залишилося тільки блукаюче місто, яке слугує нагадуванням про дива минулого.

— Коре, ти багато прожив і багато чого знаєш. Хто вони, ці загадкові космічні будівельники? Якою ж силою потрібно володіти, щоб побудувати таку велич?

— Правда чи ні, не знаю. Це були вогняні гіганти з величезними крилами на пів неба, зовсім як ти іноді буваєш. Вони не відчували страху і болю, що ще? Здається, вони не тільки заснували першу цивілізацію, а й подарували грамотність і перші знання нашим предкам. Хто знає, ким вони були насправді? Можливо, вони були космічними мандрівниками, корабель яких розбився прямо над нашою планетою? Ніхто зараз точно не скаже, чи були в них ті крила, чи це просто побрехеньки.

— Друже, куди ж подівались ці вогняні істоти? — Тимуру ставало все цікавіше.

— Вони могли просто вимерти, або наші маги знищили їх своїми підступами. Гіганти прагнули ділитися знаннями з людьми і жити поряд, однак така гуманність знайшла відклик тільки в серцях простих людей, а управляючим цим світом прийшлася не до смаку. Напевно, гігантів всього-на-всього знищили.

— Як шкода, — сумно зітхнув Тимур, — А якщо моє перетворення якось пов’язано з цими космічними гігантами? — юний маг загорівся ідеєю, відчув себе частиною таємниці, здавалося, розгадка якої знаходиться на відстані витягнутої руки.

— Цього вже я тобі не скажу. Давай спочатку оглянемо місцевість. Почнемо з плюсів. Краще перетворюйся на звичайного орла, який завжди може заклювати того, хто матиме сміливість ображати твого друга. От відносно вогняного хлопчини, я не впевнений, що він безпечний для мене, та і для тебе. Я теж було подумав, що твоє перетворення у Вогняного Ангела якось пов’язано з мандрівним містом, але вважав це тільки древніми легендами. А щоб ось так побачити таку велич перед собою, навіть і не мріяв.

Друзі стояли перед справжньою живою легендою — втраченим мандрівним містом, яке вражало древньою красою, манило до себе нерозкритими таємницями. Місто, нібито під лінійку, було розкреслено на рівні квадрати, вулиці чітко відмежовували житлові квартали від адміністративних будівель, а вдалині виднілася найвеличніша, схожа на палац, будівля, котра вирізнялася більшою кількістю башт і шпилів.

— Тимуре, тобі доведеться злітати до палацу, — запропонував Коре.

— Та хіба ж я можу тебе одного залишити? — відповів Тимур, хоча теж подумував про те, щоб відправитись на розвідку.

— За мене не хвилюйся. Що зі мною ще може трапитися? Я ж безсмертний. Ну, майже безсмертний. Хіба мене може удав ціляком заковтнути, та тут удавів немає. Ми ж не можемо так стояти вічність, тим більше, незабаром знову стемніє. Тимуре, ти полети розвідай, що там і як, а я намагатимуся облаштувати нічліг. Тобі слід знайти вхід хоча б в один із цих дивних будинків, а я пошукаю внизу. Заледве не забув. Якщо побачиш де самотнього зайця — тягни його сюди, будемо готувати вечерю.

— Гаразд, я швидко, — промовив юний маг.

Тимур уже мріяв відчути почуття польоту, яке кликало вгору, примушувало відгородитися від земних проблем. Хлопець широко розкинув руки, благаючи допомоги у магії материного персня. Величезні крила зашаруділи за спиною, вітер підхопив горду птаху в небесну височінь, орлиний клекіт розрізав повітря і розітнув густе повітря над мертвим містом. Він піднімався все вище і вище, кружляв посеред химерних будівель, які і будинками складно назвати, адже вони дуже нагадували величезні спіралі. Навіщо так будувати? Яке їх призначення?

Юний маг вирішив дослідити одну з химерних будівель і спрямував себе на один із виступаючих майданчиків біля стіни. Він зрозумів, що такі майданчики пристосовані або для приземлення подібних йому птахів, або для якоїсь незрозумілої місії. В душі замайорів здогад, але він виявився наскільки нечітким, скоріше нагадуючи відблиски генетичної пам’яті. Заледве він опустився на майданчик, відразу зникла магія персня і він знову перетворився на людину.